"В цьому, мабуть, і є мудрість цих маленьких звіряток, – подумала пташка, – адже вони дбають і про завтрашній день". 

Вхопила пташка кілька зернят і полетіла своєї мудрості шукати.

Летіла, летіла, крильця натомила, водиці шукала, бо спрага діймала. А внизу пустеля: ні травинки, ні росинки, тільки гарячий пісок. Як пташці прожити? Кому її мудрості вчити?

Аж ось вздовж пустелі щось рухається. Це верблюди і люди з ними. Підлетіла пташка ближче, прислухалась, що фиркає верблюд з двома великими горбами:

Хоч важко все нести в горбах, Я весь обвішаний в торбах. Нелегко по пустелі йти І на собі горби нести, Але на тиждень є запас , Я не проситиму у вас.

Ось який мудрий верблюд. Мабуть, у горбах його мудрість. Він несе у них запас на цілий тиждень. Терпляче переносить труднощі, вірно служить своєму господарю, і той дбає про нього: нагодує, напоїть досхочу, ніколи не скривдить на старість. 

Спробувала пташка і собі щось припасти, та тільки змахнула крильцями, і все розгубила. "Це мудрість верблюда, – збагнула вона, – а я полечу далі, своєї мудрості шукати".

Вже крильця німіли, кінчалися сили, та пташка летіла, бо море узріла. Там сонце за обрій спочити лягало, останній промінчик пташині послало.

Де плескали хвилі і розмивали береги, помітила пташка щось таке, чого не бачила ніколи в житті. Воно вигравало різними барвами, сліпило очі. Підхопила пташка в дзьобик і понесла на вершину скелі, щоб заховати те, що подарував їй сонячний промінчик.

Та на лихо, сорока в цей час ще не спала. Злодійка вже думала, як викрасти скарб. Тільки наблизилась вона до чужого щастя, як великий камінь упав перед нею і закрив шлях. А відлуння ще довго котилося над горами:

Геть, сороко, геть, злодюго,
звідси йди! Від украдених скарбів
добра не жди. Не навчилась ти по правді
в світі жить. Йди на смітнику шукай,
що там лежить.

Які похмурі і непривітні, на перший погляд, ці скелі, а як мудро поступили вони. Мабуть, віками вони навчалися цієї мудрості.

Подумала так пташка і оповив її глибокий сон.

А уві сні бачила вона ховраха, який навчав своїх дітей працювати і думати про завтрашній день. Снився їй і верблюд, начебто він отримав велику винагороду за свою працю. А сорока літала по всьому світу і тріскотіла, що не треба зазіхати на чуже добро. І то була її єдина мудрість. Важка, але теж своя. Без своєї мудрості в цьому світі не проживеш.

То був довгий і дивний сон, хоч скільки того сну у маленької птапіки? Перший сонячний промінчик – і пора вставати.

Довго ще по світу пташка літала, мудрості усюди шукала. Та на чужині їй тяжко було жити, і ні з чого гніздечка там звити. А для кого там своїх пісень співати? Ні, не треба так далеко мудрості шукати.

Повернулась вона назад до своєї розлогої липи і почала на ній гніздечко вити. У землю насіниночку поклала, щоб там маленька липка проростала. Невдовзі у гніздечку з'явилися пташенята, і почала їх мудрості пташиної навчати: