Профспілка залізничників і транспортних будівельників України

РОЗДІЛ I

   

nachalnaya_1.jpg
 
    


ВИНИКНЕННЯ
ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ
НА ЗАЛІЗНИЦЯХ УКРАЇНИ


(кінець XIX ст. —
20-ті роки XX ст.)

 

  

Від розрізнених дій – до солідарних форм протесту
(кінець ХІХ ст. – 1904 р., грудень)


Розвиток капіталізму в Україні у другій половині ХІХ ст. дав потужний імпульс будівництву залізниць. Їх мережа збільшилася за період з 1865 р. до 1904 р. з 219 верст до 11 тис. верст, кількість робітників та службовців на залізницях зросла до 105 тис. осіб, тобто на початку ХХ ст. в Україні сформувалася ціла армія залізничників – різних за соціальним станом, кваліфікацією, що працювали у різних умовах. Маса залізничних службовців, що зовні здавалася монолітом, фактично була розділена штучними бар’єрами, щоб керівництву легше було здійснювати принцип «розділяй и властвуй». На залізницях існувало декілька служб, кожна з яких турбувалася тільки про своїх працівників, а в службах усіх працівників було поділено на постійних (штатних), тимчасових і поденних. Штатні мали право на відпустку, безкоштовний проїзд, отримання обмундирування, квартирні та інші пільги. Перехід же з тимчасових працівників у штатні був практично безнадійною справою. Усе це також призводило до ворожнечі між службовцями.
За винятком вищих службовців, працівників депо і майстрових, значну частину працівників становили лінійні службовці – з низькою кваліфікацією, без спеціальних знань. Їх зовсім не цінували, тому що їх було занадто багато, і на місце одного звільненого відразу ж чекали десятки інших. Більшість службовців працювали в зовсім неможливих умовах, їхній робочий день тривав 12–14, а то і більше годин. Не дивно, що з вини молодшого персоналу нерідко траплялися катастрофи, внаслідок яких гинули і самі залізничники. Тільки у 1895 р. на залізницях України загинуло 80 і поранено 203 залізничники.
Оплата праці на залізницях була вкрай несправедливою: від 1500 руб. у начальника залізниці до 3–5 руб. на місяць у нижчого службовця. Заробітну плату від 100 руб. отримували лише 1,4 % усіх службовців, а решта працівників (близько 75 %) одержували від 10 до 30 руб. на місяць. Реальна заробітна плата була ще меншою через систематичні штрафи і зростання вартості основних продовольчих товарів, особливо у воєнний час. Зароблені кошти в основному йшли на харчування, про оренду кімнати не могло бути й мови, тому більшість низькооплачуваних робітників і службовців проживали в казармах, бараках, підвалах, землянках.
У 1900 р. на залізницях України на 100 тис. працюючих було 13 лікарень на 398 ліжок і 45 лікарів, що працювали в лікарнях і на дільницях, довжина яких, як правило, перевищувала 200 км, тож про належне медичне обслуговування залізничників говорити не доводиться.

ФОТО
Страйк за участю понад 2 тис. майстрових і робітників на станції Конотоп, 1903 р., липень–серпень
Мало що робилося і для підвищення освітнього рівня персоналу. У 1905 р. на залізницях було тільки п’ять бібліотек, якими могли користуватися представники середньої і вищої технічної інтелігенції.
Все життя робітників та службовців було під контролем. У 1867 р. було створено декілька жандармських поліцейських управлінь на всій мережі залізниць, і жодна людина не могла бути прийнятою на службу на залізницю без дозволу залізничної жандармської поліції. Відділення цих управлінь були розміщені на всіх залізничних вузлах, на кожній десятій версті залізниць загального користування стояли жандармські будки, у яких жили поліцейські, котрі об’їжджали свої ділянки; крім охорони колії вони стежили за ремонтниками, колійними сторожами, обхідниками. В архівах збереглися документи (протоколи, рапорти тощо), у яких поліцейські фіксували всі провини працівників.
Нестерпні умови життя, важка праця і політичне безправ’я стали причинами колективних заворушень і страйків. З початку 70-х років ХІХ ст. до 1905 р. на залізницях України пройшло понад 100 страйків та протестів. Ініціаторами боротьби за свої права були робітники і майстрові залізничних майстерень. До 1905 р. у майстернях і депо, розташованих на 20 залізничних вузлах, налічувалося від 500 до 5 тис. працівників. Така концентрація кваліфікованих працівників сприяла організованому виступу майстрових і робітників. Одним з перших виступів вважається страйк робітників Одеських залізничних майстерень у 1878 р. Він закінчився поразкою страйкуючих, яких було звільнено. У 1880 р. страйкували робітники і майстрові Київських залізничних майстерень, у 1881 р. – в Крюківських майстернях, в 1882 р. – Олександрівських, у 1887 р. почалися заворушення серед робітників служби тяги і рухомого складу Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. 25–30 червня 1899 р. відбувся економічний страйк в Катеринославських залізничних майстернях. Практично всі вони закінчувалися поразкою, організаторів звільняли або заарештовували і передавали до суду. Міністерство шляхів сполучення особливим розпорядженням від 3 червня 1896 р. заборонило залізничникам подавати будь-які колективні скарги і висловлювати протест проти існуючих порядків. Цього ж року в законодавстві з’явилася стаття, за якою місцевому керівництву дозволялося арештовувати учасників-страйкарів і затримувати їх від двох до восьми місяців. Незважаючи на це, залізничники продовжували боротьбу й у деяких випадках все ж домагалися задоволення своїх вимог.
Передові робітники та службовці шукали й інших шляхів для полегшення свого життя. З’явилася ідея створення споживчих, кооперативних товариств. Так, у 1892 р. на Донецькій кам’яновугільній залізниці було організовано «Товариство споживачів», яке поставляло продукти залізничникам за дещо нижчими цінами. У 1896 р. було створено споживче товариство для всіх службовців Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці, яке проіснувало до 1917 р.
У 1898 р. у Харкові зареєстровано «Товариство взаємодопомоги працюючих ремісників», більшість членів якого були робітниками залізничних майстерень і паровозобудівного заводу. Мета товариства – надавати допомогу своїм дійсним членам та їхнім родинам. У його статуті записано, що «для защиты прав своих членов обществу предоставляется право иметь своих уполномоченных».
На залізницях Західної України наприкінці ХІХ століття (за австрійського панування) службовці також почали об’єднуватися в різні товариства для задоволення духовних потреб і одержання матеріальної допомоги в екстрених випадках. У 1892 р. у Стрию було створене товариство «Залізнична читальня». Його члени могли користуватися бібліотекою, відвідувати аматорські концерти, спектаклі тощо. У 1898 р. у Львові виникло товариство «Галицьке об’єднання залізничників», у статуті якого передбачалося не тільки надання матеріальної допомоги членам товариства, але і правовий захист їхніх професійних інтересів.
Відомо також про спроби групи українських революціонерів у 1903 р. створити у Воронежі комітет службовців на залізницях України.
На початку 1904 р. робітники і майстрові Харківських майстерень у явочному порядку заснували інститут старостів. Було створено раду старостів, яку очолив Іван Торський. Рада старостів намагалася встановити зв’язок з іншими майстернями.

Посилення страйкового руху на залізницях.
Створення Всеросійської залізничної спілки
(1905, січень – вересень)

Участь у різних товариствах не могла кардинально змінити умов життя і праці залізничника, тому страйк продовжував залишатися основним засобом для вирішення трудових суперечок. Після відомих подій 9 січня 1905 р. робітники та службовці вкотре переконалися, що проханням мало чого досягнеш, і на всіх залізницях прокотилася хвиля страйків.
13 січня застрайкували робітники головних паровозних майстерень Катерининської залізниці. Значний вплив на розвиток страйкового руху на залізницях України мала перемога службовців управління Південно-Західних залізниць у страйку 7–14 лютого 1905 р. Близько 2,5 тис. службовців управління 7 лютого залишили робочі місця, для переговорів з адміністрацією вони обрали 80 депутатів на чолі з О.Шліхтером. 8 лютого страйкарі висунули адміністрації вимоги, які складалися з 24 пунктів, а потім збільшилися до 40. Вимоги розглядалися 9–10 лютого на засіданні Загальної Присутності  під керівництвом начальника залізниць Нємєшаєва. Проте службовці не стали до роботи, оскільки не всі їхні вимоги було задоволено. 14 лютого на Загальній Присутності їх було розглянуто вдруге, створено особливу комісію з обраних представників для визначення питань, що стосувалися звільнення й знешкодження службовців. Було задоволено усі вимоги економічного характеру. Після цього, як вказано у жандармській доповідній, «...служащие в присутствии начальника железных дорог господина Немешаева устроили Шлихтеру овации, носили его на руках по зданию управления с криком «победа, победа» и собрали подписку об учреждении стипендии его имени». У своїх спогадах О.Шліхтер пише, що захват від перемоги швидко минув, і всіх організаторів страйку за розпорядженням Міністра шляхів сполучення у квітні 1905 р. звільнили з управління.
10–12 лютого застрайкували працівники Харківських, Олександрівських і Катеринославських майстерень. 10 лютого на залізниці було відправлено телеграму Міністерству про встановлення 9-годинного робочого дня в майстернях, скорочення робочого дня напередодні свят, надання дозволу на обрання в майстернях і депо осіб для подання заяв про вимоги робітників тощо. Страйкарі змусили уряд задовольнити частину їхніх вимог.
Хвиля страйків, що поширювалися, змусила власників Харківського паровозобудівного заводу піти на підписання договору з уповноваженими, яких обрали майстрові цього заводу. Цей документ вважається першим колективним договором в Україні.
Водночас уряд вирішив раз і назавжди покінчити зі страйками на залізницях, і вже з 11 лютого всі залізниці було переведено на воєнний стан. За самовільно залишене робоче місце передбачався арешт і ув’язнення терміном до восьми місяців. 11–16 березня 1905 р. у Петербурзі відбулася нарада начальників казенних залізниць і управляючих приватних залізниць, на якій було визначено, що у майбутньому потрібно поліпшити матеріальне становище службовців. Разом з тим учасники наради вимагали від Міністерства притягнення до відповідальності винних у порушенні безперервності і терміновості руху. Тиск згори наростав, і 28 березня було видано циркуляр Міністра шляхів сполучення Хілкова, згідно з яким скасовувалося «предварительное следствие при тюремном заключении «по военному положению», а у наступному циркулярі, від 29 березня, йшлося про неприпустимість припинення руху на залізницях і заборонялося створення будь-яких виборних органів.
Усі надії залізничників на краще життя зникли, залізнична «відлига» скінчилася. Стало зрозуміло, що Міністерство відійшло від шоку, викликаного страйками січня–лютого, і тепер намагається зробити всіх робітників і службовців покірними.
Циркуляр від 29 березня, який заборонив діяльність виборних органів, відразу ж показав всім залізничникам, що все зло знаходиться в центрі, що боротьбу з урядом за свої права потрібно вести всім разом. До цього часу ідея створення спілки вже обговорювалася у певних колах залізничних службовців. Ідейним керівником був В.Переверзєв, керуючий комерційною службою Московсько-Ярославсько-Архангельської залізниці, який і розробив основні документи (проекти програми, статуту тощо). Ініціативна група вирішила використати слушний момент і скликати з’їзд під час великодніх свят, коли колективні виїзди службовців не так впадали б у вічі. Робота зі скликання з’їзду проходила в умовах суворої конспірації.
Організатори з’їзду намагалися запросити на нього не просто авторитетних людей, а тих, хто у весняну страйкову кампанію виявив себе як організатор і користувався довірою серед колег по службі.
З’їзд відбувся 20 і 21 квітня у Москві, у його засіданнях взяли участь 60 представників від 10 залізниць і представники соціалістичних партій. Південно-Західні залізниці представляв О.Шліхтер. На з’їзді було розглянуто питання про завдання спілки, методи боротьби, ставлення до існуючих політичних партій, організаційні принципи і проголошено створення Всеросійської залізничної спілки (ВЗС), розроблено і прийнято резолюцію, у якій відображалися всі питання порядку денного.
Протоколи з’їзду не публікувалися, програму було опубліковано в газетах «Русские ведомости», «Вечерняя почта», а короткий звіт видано окремою брошурою. Ось окремі витяги з документів з’їзду:
– «целью железнодорожного союза должно быть улучшение и защита экономических и культурных интересов железнодорожных служащих и рабочих всех категорий»;
– «для свободного и наиболее полного осуществления этой цели железнодорожные служащие и рабочие должны пользоваться такими правами, как свобода собраний, союзов и стачек, свобода слова и печати, неприкосновенность личности и жилища, право привлечения должностных лиц к ответственности перед судом, свободным от административного давления»;
– «в интересах свободной борьбы за чисто профессиональные нужды железнодорожные служащие и рабочие должны поставить своей ближайшей задачей уничтожение своего главного врага – российского самодержавия»;
– «союз должен поставить свою деятельность на политическую почву и примкнуть к тому освободительному движению, которое уже охватило сознательную часть всех общественных и профессиональных групп»;
 – «для того, чтобы по низвержении самодержавия, которое теперь уже быстро идет к разрушению, государственная власть не попала в руки одних только имущих классов, союз должен бороться за созыв Учредительного собрания народных представителей»;
– «союз задается целью объединить все категории железнодорожных служащих и рабочих, и поэтому он не может присоединиться в полном своем составе ни к одной из существующих политических партий»;
– «желая стать на путь корпоративной деятельности, союз берет на себя фактическое осуществление в пределах железнодорожной корпорации организации стачек, как частных, так и всеобщих».
На з’їзді було обрано Центральне бюро, якому доручалося вести справи спілки і скликати ІІ з’їзд. До його складу увійшли п’ять осіб на чолі з В.Переверзєвим. З’їзд з урахуванням роботи Бюро в підпіллі дозволив проводити кооптацію в члени бюро, і вже до ІІ з’їзду до його складу увійшло 20 осіб.
Під час підготовки до скликання І з’їзду і впродовж його роботи організатори постійно зазнавали утисків з боку соціал-демократичної залізничної спілки і такої самої спілки партії соціалістів-революціонерів, створених тоді ж на Московському вузлі. Партійці ніяк не могли примиритися з тим, що в основі спілки була політична платформа, і вона мала право на самостійний політичний виступ, тобто могла б самостійно, незалежно від партій, оголосити і почати загальний політичний залізничний страйк. І, незважаючи на те, що представники соціалістичних партій, які брали участь у роботі з’їзду, погодили всі документи, боротьба проти Всеросійської залізничної спілки продовжувалася і в майбутньому.
Відразу по закінченні роботи І з’їзду Центральне бюро спрямувало всі зусилля на збільшення кількості членів Всеросійської залізничної спілки. На залізниці виїжджали представники бюро, які на місцях знайомили службовців з метою створення спілки, її програмою, а також з ідеєю проведення на залізницях загального страйку. Інформація про створення спілки містилася в пресі, поширювалася на різних зборах залізничних службовців. Нерідко представники залізниць самі встановлювали контакти з Центральним бюро. Так, дізнавшись про створення Всеросійської залізничної спілки, залізничники Польської соціалістичної партії виступили з ініціативою проведення з’їзду залізниць Західного краю і Царства Польського. На з’їзді, що відбувся у Вільно 14–15 травня 1905 р., програму Всеросійської залізничної спілки було в цілому схвалено, але делегати Польських залізниць внесли до неї поправки, зокрема про право окраїн імперії на державне самовизначення. З’їзд прийняв рішення про входження до ВЗС, і для налагодження регулярних зв’язків направив до Москви свого повноважного представника.

ФОТО
Маївка залізничників. Харків, 1905 р.
18 травня 1905 р. на станції Боярка на зборах, у яких взяли участь 30 службовців Південно-Західних залізниць, було створено Західне відділення Всеросійської залізничної спілки. У червні засновано організацію Всеросійської залізничної спілки на Катерининській залізниці. 19 липня відбувся ІІ делегатський з’їзд службовців і робітників Харківсько-Миколаївської залізниці, на якому обрано комітет і прийнято статут.
Всупереч рекомендаціям Центрального бюро у травні–липні на залізницях України пройшло понад 30 страйків, під час яких робітники та службовці висували не лише економічні, але і політичні вимоги.
Страйкували майстрові й робітники майстерень і депо в Одесі, Катеринославі, на станції Пологи тощо. Деякі страйки мали демонстративний характер. 20 липня в Катеринославських майстернях відбувся мітинг – у зв’язку з піврічницею розстрілу робітників у Петербурзі.
Для кращої координації роботи на залізницях було створено районні комітети і групи ВЗС (Київ, Харків, Катеринослав).
Ідею загального залізничного страйку члени Центрального бюро активно обговорювали з представниками соціалістичних партій і знаходили у них повну підтримку. До ІІ з’їзду Всеросійська залізнична спілка підійшла як авторитетна революційна організація, що брала участь у загальній боротьбі проти самодержавства.
ІІ з’їзд Всеросійської залізничної спілки відбувся 22–24 липня 1905 р. У ньому взяли участь 120 представників від 22 залізниць і соціалістичних партій (не було представника Катерининської залізниці). Перше засідання проходило в Малахівці під Москвою під головуванням О.Шліхтера (Південно-Західні залізниці), другий і третій дні – у Москві. Основним результатом роботи з’їзду стало одностайне рішення про проведення Всеросійського політичного страйку, право на оголошення якого було надано Центральному бюро. Було визначено, що термін «бойовий страйк» передбачає припинення робіт на тривалий термін – до повного виконання урядом висунутих спілкою вимог. З’їзд залишив ЦБ у колишньому складі і доручив йому розробити і ввести в дію статут спілки.
На другий день роботи з’їзду засідання проводилися під головуванням М.Орєхова (Рязансько-Уральська залізниця). Представник Польської партії соціалістів зробив заяву від імені Польських залізниць про те, що участь їхньої делегації в роботі з’їзду і членство у спілці залежать від того, як з’їзд поставиться до поправок у програмі спілки, прийнятих на Вільненському з’їзді 15 травня. За результатами голосування поправки було прийнято більшістю голосів, що спричинило розкол серед членів спілки. Ряд залізниць, організації яких орієнтувалися на соціал-демократів і не погоджувалися з цими поправками, заявили про свій вихід зі спілки, але участь у страйку підтвердили. Вже після з’їзду Центральне бюро надіслало всім організаціям циркулярний лист, щоб вони висловилися з цього приводу. У зв’язку з тим, що більшість висловилися проти, поправки не було внесено до програми спілки. Після з’їзду Польські залізниці вийшли зі спілки, створили свою національну спілку, але контакт з Центральним бюро підтримували постійно. Після ІІ з’їзду ЦБ зосередило всю роботу на підготовці загального політичного страйку. Проводилися мітинги, масовки, видавалися і надсилалися до місцевих відділень спілки інформаційні листи. Налагодився зв’язок з партійними групами, що підтримували ідею загального страйку і проводили для його підготовки систематичну роботу в багатьох організаціях залізничних вузлів. На ІІ з’їзді було вирішено не розпорошувати сили і не влаштовувати місцевих страйків, а більше уваги приділяти підготовці до проведення загального.
Західне відділення Всеросійської залізничної спілки 12 вересня провело збори 30 членів спілки, на яких обговорювалося питання про організацію страйку на Південно-Західних залізницях. Харківська соціал-демократична залізнична спілка також проводила роботу з підготовки до страйку, але інформаційний зв’язок підтримувала лише із соціал-демократичною залізничною спілкою Московського залізничного вузла.
Незважаючи на всю обережність, якої дотримувалося Центральне бюро при підготовці до страйку, його діяльність все ж таки була у полі зору поліції. На повідомленні Московського градоначальника Модема до департаменту поліції про діяльність Всеросійської залізничної спілки стояла резолюція товариша Міністра внутрішніх справ Д.Трепова: «Надо разбить эту организацию во избежание забастовки 5/VIII-1905 г.». Проте поліція не встигла перешкодити проведенню страйку.

Всеросійський жовтневий залізничний страйк 1905 р. Маніфест «17 жовтня» – новий імпульс у розвитку профспілки (1905, жовтень – початок листопада)
2 жовтня у Москві на загальних зборах п’яти профспілок було створено Раду депутатів п’яти професій (залізничники, металісти й ін.). Збори одностайно підтримали проведення загального страйку. Центральне бюро, зважаючи на загальний бойовий настрій залізничників Московського вузла, запланувало проведення Всеросійського залізничного страйку на 4 жовтня 1905 р. Однак страйк робітників і майстрових депо і майстерень Московсько-Курської залізниці не відбувся через неузгоджені дії з представниками Московського комітету РСДРП. Довелося терміново змінювати план і організовувати страйк на Московсько-Казанській залізниці, де була міцна група членів Всеросійської залізничної спілки.
Вдень 6 жовтня членам Центрального бюро вдалося переконати машиністів у необхідності страйку і зупинити вантажний рух на залізниці, а ввечері машиністи Ухтомський, Кривошеїн, Ільїн та інші, захопивши самовільно паровоз, вирушили на станцію Перово, начальником якої був член Всеросійської залізничної спілки Галкін. З цієї станції пізно ввечері 6 жовтня було відправлено телеграму Центрального бюро ВЗС, що закликала залізничників розпочати 7 жовтня загальний страйк. 7–9 жовтня страйкували майже всі підприємства Московського залізничного вузла. У ніч на 9 жовтня поліція заарештувала керівників Всеросійської залізничної спілки і найактивніших членів Центрального бюро: В.Переверзєва, І.Бєднова, К.Наметниченка та ін.
У зв’язку з цим роль координатора страйку взяв на себе Всеросійський делегатський з’їзд залізничних службовців. Іноді його ще називали пенсійним, тому що він був скликаний Міністерством шляхів сполучення для перегляду статуту пенсійних кас. Він розпочав свою роботу в Петербурзі 20 вересня. На щоденних засіданнях з’їзду обговорювалися не лише економічні, але й політичні питання. Робота з’їзду перебувала в центрі уваги залізничників. На адресу з’їзду щодня надходили десятки листів і телеграм. Від Катерининської залізниці у з’їзді брали участь: О.Лісовський, А.Строков, від Курсько-Харківсько-Севастопольської – С.Говоров, від Південно-Західних – Б.Кондратьєв і Б.Скуповський, якого було обрано товаришем голови з’їзду. Делегати не дозволили керувати роботою з’їзду представникам із Міністерства й обрали головою з’їзду М.Орєхова, делегата від Рязансько-Уральскої залізниці.
9 жовтня після звістки про арешт членів ЦБ ВЗС делегати з’їзду розробили і затвердили вимоги службовців з професійних і службово-правових питань. Головними з них були: встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, скасування грошових штрафів, забезпечення медичною допомогою, поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці і побуту, загальне й обов’язкове навчання дітей службовців і робітників, допуск на всі посади осіб обох статей незалежно від національності і віросповідання, право на створення корпоративної організації й бюро з виборних представників службовців і робітників. Для забезпечення їх виконання з’їзд вимагав таких гарантій, як скасування воєнного стану на залізницях; скасування страти; оголошення на основі закону свободи совісті, слова, друку, відкриття друкарень, недоторканності особи і житла, страйків, спілок, зборів і маніфестацій, усунення всіх національних обмежень і визнання за кожною нацією права на самовизначення.
Вимоги підписали 40 делегатів, і 11 жовтня делегація з’їзду на чолі з головою М.Орєховим вручила їх голові Комітету міністрів С.Вітте. Після того, як 12 жовтня делегати розповіли на міських зборах представників залізничних організацій, що С.Вітте відмовився розглядати основні вимоги, застрайкували всі підприємства Петербурзького вузла.
У доповідній, направленій 12 жовтня імператору Миколі ІІ, граф Вітте писав: «Громадная стачка железных дорог составляет грозную часть общего революционного движения в России». І він був правий. До цього часу страйком було охоплено всі залізниці імперії, у тому числі й України.
Першими 9 жовтня застрайкували службовці двох одноіменних станцій Синельникове – Курсько-Харківсько-Севастопольської й Катерининської залізниць, 10 жовтня – службовці управління Катерининської, Харківської, Миколаївської, Києво-Полтавської, Курсько-Харківсько-Севастопольскої, Південно-Західних залізниць. Одночасно приєдналися до страйку робітники і майстрові депо, майстерень, службовці станцій. На 15 жовтня всі залізничні вузли було паралізовано, припинився вантажний і пасажирський рух на всіх залізницях. Страйкували десятки тисяч залізничників, повсюдно висувалися вимоги політичного й економічного характеру. Службовці управлінь Харківсько-Миколаївської і Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниць висунули спільні вимоги: скасування воєнного стану на залізницях, право на зібрання службовців, організацію комітетів для захисту правових і матеріальних інтересів службовців на виборних началах, повну недоторканність. Після обговорення на об’єднаній Спільній Присутності двох залізниць вимоги відправлено до Міністерства шляхів сполучення для якнайшвидшого виконання.

ФОТО 03 делегаты І пенсионного съезда
Делегати І з’їзду пенсійних кас МШС. 1905 р., жовтень
Вимога робітників і майстрових депо і майстерень станції Київ-1 складалася з 35 пунктів. Ці пункти включали вимоги як економічного: восьмигодинний робочий день, підвищення розцінок, зміна поденної оплати, видача безкоштовних проїзних квитків та інші, так і політичного характеру: свобода страйків, спілок, недоторканність особи і житла, свобода слова й друку тощо. Аналогічні вимоги висувалися зборами делегатів, на мітингах робітників та службовців усіх підприємств.
Адміністрації залізниць перебували в повній розгубленості, всі вимоги страйкуючих вони пересилали до Міністерства, на місцях питань не вирішували і фактично не перешкоджали діяльності страйкових комітетів. Приміром, начальник Харківсько-Миколаївської залізниці В.Волков дозволив страйковому комітету залізниці скласти і відправити на лінію екстрений потяг із представниками комітету для організації виборів делегатів на залізничний з’їзд, і вони успішно провели збори на станціях Кременчук, Крюкове, Користівка, Знам’янка. Але коли потяг прибув до Миколаєва, його було зупинено, а всіх делегатів – заарештовано за вказівкою Миколаївського градоначальника. Пізніше на прохання начальника залізниці їх звільнили, а потяг відправили до Харкова. Градоначальник боявся, що присутність делегації залізничників спровокує чергові заворушення в місті. І справді, загальний залізничний страйк став каталізатором для початку страйків у містах, селищах по всій імперії. У містах закривалися заводи і фабрики, навчальні заклади, банки і навіть міські управи. Сотні тисяч робітників, службовців, студентів вийшли на вулиці з вимогою політичних свобод і поліпшення умов життя.

ФОТО
Страйк на станції Люботин. 1905 р.
Для придушення страйкового руху уряд ввів воєнний стан у Харкові, Миколаєві, Одесі, а в Київській, Волинській і багатьох інших губерніях України було оголошено режим посиленої охорони, що давало право місцевій владі видавати обов’язкові постанови, забороняти збори, видавати заарештованих військовому суду. У Харкові на залізничну станцію було введено війська, почалися арешти організаторів страйків.
12 жовтня у Києві було заарештовано 34 членів Всеросійської залізничної спілки, розстріляно демонстрації в Харкові, Одесі, Києві й інших містах. 11 жовтня в Катеринославі козаки розстріляли мирну демонстрацію службовців управління Катерининської залізниці. Під кулями загинули 14 службовців, у тому числі інженери Кирилов, Майковський та ін. На похорон розстріляних вийшли близько 40 тис. жителів міста, він перетворився на потужну демонстрацію протесту проти царського терору. Але ні війська, ні жандармерія, ні залізничні батальйони не змогли змінити становища. Кровоносну систему імперії було паралізовано: до міста не підвозилося паливо, продовольство, вони занурилися в темряву через відсутність освітлення.
За короткий час імперія опинилася на межі краху, і уряд здався. Через 10 днів після початку залізничного страйку вийшов підписаний Миколою ІІ Маніфест «17 жовтня», яким імператор був змушений «…даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы совести, слова, собраний и союзов…».
Після опублікування Маніфесту Центральне бюро Всеросійської залізничної спілки прийняло рішення про припинення страйку, однак практично на всіх залізницях телеграмі, відправленій бюро про закінчення страйку, не вірили. Членам Центрального бюро довелося проводити особисті переговори майже з усіма страйковими комітетами. Але залізниці повільно виходили зі страйкового стану: на Південно-Західних залізницях повністю рух було відновлено 23 жовтня, на Харківсько-Миколаївській і Катерининській – 24-го, на Курсько-Харківсько-Севастопольській – 25 жовтня. Пізніше за всіх в імперії повністю відновився рух на залізницях Царства Польського.
Центральне бюро відразу ж оголосило Всеросійську залізничну спілку легальною, і вона відкрито розпочала свою діяльність на всіх залізницях імперії.
Невдовзі після опублікування Маніфесту «17 жовтня» Петербурзький вузловий залізничний комітет за згодою із С.Вітте надіслав на залізниці телеграму, в якій повідомляв, що буде негайно поліпшено матеріальне становище нижчих службовців і робітників, дозволено обрання комісій з матеріального і правового захисту залізничників, скасовано воєнний стан на залізницях, гарантовано повну недоторканність страйкарів, дозволено діяльність професійних спілок. У своїх спогадах В.Переверзєв, керівник Всеросійської залізничної спілки, відзначає, що після такої телеграми у найобережніших службовців відпали сумніви в законності діяльності ВЗС і з’явилося дуже багато бажаючих стати членом спілки. Центральне бюро орендувало для своїх потреб приміщення в технічному клубі. Адресу Центрального бюро було опубліковано в газетах. Покращився фінансовий стан ЦБ за рахунок пожертвувань. Представники ВЗС почали брати активну участь у вирішенні спорів між службовцями й адміністраціями залізниць, причому останні уважно прислухалися до їхньої думки. Керівники Спілки розуміли, що у цей сприятливий час потрібно, в першу чергу, вжити заходів щодо організації місцевих комітетів на залізницях, використовуючи для цього будь-яку можливість.
У листопаді на залізницях проходили делегатські збори, на яких звітували делегати І пенсійного з’їзду, що закінчив свою роботу в Петербурзі 25 жовтня. На зборах широко обговорювалися і питання, пов’язані з організацією профспілкового руху. У листопаді 1905 р. у Жмеринці відбулися збори делегатів Південно-Західних залізниць, на яких було заслухано звіт про роботу пенсійного з’їзду. Але основний час делегати Жмеринського з’їзду присвятили обговоренню статуту Всеросійської залізничної спілки, а також організаційним питанням, пов’язаним з виборами комітетів на вузлових станціях. Одеські делегати (6 осіб) відразу ж після повернення зі Жмеринського з’їзду взялися за організацію проведення зборів, і вже 13 листопада в Одесі було створено Одеське відділення Спілки й обрано комітет профспілки на чолі з І.Авдєєвим.
На Катерининській залізниці комітет робітників та службовців очолив В.Науман, на Харківсько-Миколаївській – К.Кірста, на Курсько-Харківсько-Севастопольській – С.Говоров. За діями створення профспілкових організацій уважно стежили поліція і жандармерія. Київський генерал-губернатор генерал-лейтенант Сухомлинов у доповіді до департаменту поліції повідомляв, що на Південно-Західних залізницях енергійно, надзвичайно поспішно проводяться вибори уповноважених до особливої корпоративної організації залізничних службовців, яка незабаром становитиме найбільшу небезпеку і політичну силу. У зв’язку з цим генерал поклопотався, щоб терміново телеграфом під страхом суворої відповідальності залізничним службовцям заборонили створювати свої спілки. Але ця телеграма вже спізнилася.

Початок утисків профспілки залізничників.
Всеросійський грудневий політичний страйк.
Репресії і переслідування залізничників
(1905, листопад – 1906, грудень)


Уряд почав вживати енергійних заходів для придушення антиурядових виступів і приймати антистрайкові закони. Він жорстоко придушив повстання солдатів і матросів у Кронштадті, передав усіх учасників військово-польовому суду. На захист матросів і солдатів виступили робітники Петербурга і залізничники Петербурзького вузла, які на заклик Ради робітничих депутатів провели триденний політичний страйк. 18 листопада в Києві було розстріляно демонстрацію повсталих солдатів саперної бригади. 102 солдатів і декількох офіцерів було засуджено військово-польовим судом. На знак протесту проти застосування зброї чимало підприємств Києва, а також Південно-Західні залізниці провели страйки.
Голова організаційного комітету Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці С.Говоров , через оголошення у Харкові воєнного стану звернувся до губернатора по дозвіл провести 12 листопада збори робітників та службовців залізниці, але отримав відмову. Тоді С.Говоров надіслав телеграму С.Вітте, попередивши, що якщо не отримає відповіді протягом трьох днів, службовці і робітники залізниці страйкуватимуть. Відповіді не було, і 16 листопада залізниця застрайкувала. Наступного дня С.Говорова було заарештовано. Протестуючи проти такого свавілля влади, комітет Харківсько-Миколаївської залізниці оголосив загальний страйк.
Демонстративні страйки залізничників не тільки підтримували дух солдатів, матросів, робітників інших професій, але і демонстрували урядові єдність робітників у боротьбі за політичні й економічні права. Водночас такі страйки зменшували можливості загального залізничного страйку.
Під час жовтневого страйку чимало начальників залізниць ніяк не реагували на те, що робітники майстерень і депо явочним порядком запроваджували 8-годинний робочий день. Роль жандарма взяв на себе уряд, і 18 листопада Рада Міністрів вказала на неприпустимість введення 8-годинного робочого дня. Для розв’язання рук місцевій владі 29 листопада було видано Указ Миколи ІІ, що давав право місцевим військовим начальникам оголошувати на свій розсуд воєнний стан у регіонах, охоплених страйком.
Усі ці заходи уряду і не заспокоїли, і не залякали робітників та службовців. Петиції з обуреннями надходили до Центрального бюро з усіх залізниць, багатьом було незрозуміло, чому не виконуються обіцянки, оголошені Маніфестом «17 жовтня». Для того, щоб пояснити свою позицію, Центральне бюро 1 грудня направило усім своїм організаціям телеграму, в якій зазначалося, що дії уряду справді суперечать гарантіям, виголошеним Маніфестом «17 жовтня», повсюдно відбувається безцеремонне порушення цих гарантій, тому другий загальний страйк неминучий, у зв’язку з чим Центральне бюро просить усіх утриматися від місцевих страйків і готуватися до загального політичного залізничного страйку.
Уряд продовжував напружувати ситуацію, і 2 грудня було опубліковано Указ про заборону страйків на залізницях, який 3 грудня циркуляром Міністра шляхів сполучення К.Немєшаєвим почав діяти. Колишній начальник Південно-Західних залізниць К.Немєшаєв дуже хотів закріпитися в міністерському кріслі і робив усе, щоб зупинити страйк робітників та службовців на залізницях. З моменту оголошення циркуляра службовці і робітники не могли об’єднуватися ні в які співтовариства, не мали права подавати заяви від імені громадських організацій, а за участь у страйку їм загрожували в’язницею і каторгою. Цей циркуляр фактично знову перетворював залізничника на безправного працівника і оголошував Всеросійську залізничну спілку поза законом.
3 листопада 1905 р. під час засідання було заарештовано Петербурзьку Раду робітничих депутатів у повному складі (160 осіб). Враховуючи цю ситуацію, соціалістичні партії як у Петербурзі, так і у Москві дійшли висновку, що необхідно проводити загальний політичний страйк і просили Центральне бюро ВЗС підтримати їх.
Для вирішення питання щодо проведення загального залізничного страйку Центральне Бюро скликало Всеросійську конференцію, відкриття якої відбулося у Москві ввечері 5 грудня. У роботі конференції взяли участь делегати від 29 залізниць, весь склад Центрального Бюро, представники соціалістичних партій Москви і Петербурга.
На конференції бурхливо обговорювалися останні дії уряду, що заборонив діяльність Всеросійської залізничної спілки. Більшість делегатів висловилися за загальний страйк, але дехто з виступаючих дуже скептично оцінював можливість досягнення якихось результатів під час страйку. Однак загальний настрій робітників та службовців на всіх залізницях, що наполягали на проведенні страйку, визначив результат голосування. Більшістю голосів конференція прийняла рішення про участь залізниць у Всеросійському політичному страйку. На денному засіданні 6 грудня було прийнято звернення до всіх робітників та службовців залізниць, підписане делегатами і членами Центрального бюро.
«Товарищи! Правительство, уступившее под давлением всеобщей октябрьской забастовки, объявившее 17-го минувшего октября высочайший манифест о свободе слова, собраний, союзов и неприкосновенности личности, теперь отказывается от своего манифеста. Вместо свободы слова – оно закрывает лучшие газеты, вместо свободы собраний – разгоняет их, вместо свободы союзов – грозит тюрьмой за участие в железнодорожных и почтово-телеграфных союзах, вместо неприкосновенности личности – арестовывает Совет рабочих депутатов Петербурга, членов Крестьянского союза в Москве и прочих граждан в других местах России. Оно выбрасывает сотни тысяч фабрично-заводских рабочих на улицу. Оно укрощает голодных крестьян с помощью генерал-адъютантов и пулеметов, оно предает военному суду восставших солдат и матросов!
Товарищи! Каждый из нас понимает, что без упомянутых выше свобод и наших союзных организаций, наше экономическое и правовое положение не только не улучшается, но стало еще хуже. Правительство накануне банкротства, и мы рискуем потерять даже и те сбережения, которые снесены нами в пенсионные сберегательные кассы. Запрещая и нарушая свободы, объявленные манифестом 17 октября, правительство, таким образом, само становится малонадежным, поэтому крамольники не те, которые борются за свободу, а само правительство, которое нарушает им же изданные законы.
Товарищи! Дальше терпеть нельзя. Правительство нас вызывает на новый бой; пусть будет так – вина за последствия падает на преступное петербургское правительство. Конференция депутатов от 29 железных дорог совместно с Центральным Бюро Всероссийского Железнодорожного Союза, присоединяясь к Советам рабочих депутатов Петербурга и Москвы, объявляет с 7 декабря всеобщую политическую забастовку. Объявляя забастовку, мы берем на себя возвращение войск из Маньчжурии и доставку этого войска в Россию гораздо скорее, чем это сделано было правительством; при этом обращаемся к нашим братьям-военным в Маньчжурии, чтобы они сами во время следования по железным дорогам оказывали содействие нашим организациям и поддерживали порядок, установленный нами. Пассажиров, захваченных забастовкой в пути, мы доставим до ближайшего большого города в направлении их следования; кроме того, мы примем все меры для перевозки продовольственного хлеба голодающим крестьянам и провизии для товарищей на линии. От старого правительства ждать больше нечего, оно изжило себя. Только Учредительное собрание, избранное на началах всеобщего, равного, прямого и тайного голосования, выведет Россию из такого положения, в которое поставило ее преступное правительство; и до тех пор, пока существует военное положение, усиленная охрана, пока свободе слова, печати, собраний и союзов, неприкосновенности личности угрожает опасность – всеобщая политическая забастовка не может прекратиться, она должна продолжаться. Итак, товарищи, смело и дружно в борьбу за свободу всего народа; мы не одни – городской пролетариат, трудовое крестьянство и сознательные части армии и флота уже восстали за народную свободу, за землю и за волю.
Конференция депутатов 29 железных дорог и
Центральное бюро Всероссийского Железнодорожного Союза».
Довідавшись про рішення конференції, Міністр внутрішніх справ П.Дурново ввечері 6 грудня телеграфував до Москви: «Немедленно безотлагательно арестовать в полном составе союз железнодорожников, ибо они решили завтра забастовку Московского узла… Необходимо во чтобы то ни стало предупредить». Але було вже пізно. Звернення конференції було передано на всі залізниці і делегати роз’їхалися на місця, щоб особисто взяти участь в організації страйку на своїх залізницях.
На Московському вузлі для управління страйком було створено Федеративну раду, до складу якої від Спілки увійшов В.Переверзєв.
Вранці 7 грудня в Москві В.Переверзєв провів делегатські збори робітників та службовців Ярославської залізниці і пояснив, як треба починати страйк. Члени ЦБ провели аналогічні збори і на інших залізницях Московського вузла. Увечері 7 грудня в Москві відбулося перше засідання Федеративної Ради, але через кілька годин після початку роботи весь склад Ради було заарештовано, оскільки у члени Ради зумів потрапити провокатор.
Це, звичайно, позначилося на залізничному страйку і Московському повстанні, але зупинити їх уже було неможливо. Страйк прокотився по всій Російській імперії.
В Україні першими застрайкували залізничники Катерининської залізниці. 8 грудня рано-вранці відбулися делегатські збори робітників та службовців. Делегати обговорили «Звернення» і 51 голосом (проти 3) прийняли рішення почати страйк. Для керування страйком було створено страйковий розпорядницький комітет Катерининської залізниці, що пізніше увійшов до складу бойового страйкового комітету, який керував загальним політичним страйком Катеринослава.
Протягом 9–10 грудня застрайкували депо, майстерні і практично всі станції залізниць. У великих організаціях, на вузлових станціях було створено страйкові комітети і бойові дружини для оборони станцій і робітничих селищ від погромів чорносотенців.
Для озброєння бойових дружин збиралася мисливська зброя, пістолети, кувалися в кузнях піки, виготовлялися бомби. На всіх станціях роззброювали жандармів, які, щоправда, особливого опору і не чинили.
Траплялося, що бойові дружини роззброювали і військові підрозділи. Так, на станції Ясинувата було роззброєно роту піхоти, при цьому командира роти штабс-капітана Карамишева, що намагався чинити опір, було вбито. Солдатів відправлено до Катеринослава, а їхню зброю передано в бойові дружини.
Під час страйку, як і було передбачено «Зверненням», за вказівкою розпорядницького комітету, пропускалися ешелони тільки з солдатами, що поверталися з Маньчжурії, і вагони з продовольчими вантажами. Нерідко за домовленістю між страйковими комітетами перевозилися селяни навколишніх сіл, які привозили на залізничні станції продукти, а потім брали участь у мітингах, організованих страйковими комітетами. Бойові дружини залізничників, заводів, шахт, рудників захищали населення від погромів чорносотенців, котрі об’єднувалися поліцейськими у так звані народні дружини на захист царя.
Кульмінацією страйкового руху на Катерининській залізниці став бій бойових дружин кількох станцій з урядовими військами 17 грудня на станції Горлівка. Приводом для нього став розстріл 16 грудня страйкарів Горлівського машинобудівного заводу, що прийшли на переговори до директора. Розуміючи, що військові можуть застосувати силу і до залізничників, страйковий комітет станції Горлівка направив телеграми на сусідні станції: «Мы все без оружия, требуем немедленной помощи со всех сторон».
Того ж вечора до Горлівки прибули дружини зі станцій Дебальцеве, Єнакієве, Авдіївка. Вранці 17 грудня прибула сильна дружина зі станції Гришине. Було прийнято спільне рішення атакувати казарми і роззброїти військовий загін. Бойові дружини чисельністю до 1,5 тис. осіб оточили казарми і спробували захопити їх. Але військові, попереджені про напад, змогли організовано відступити в степ, а потім, з’єднавшись із козаками, що направлялися до Горлівки, перейшли у наступ. Перевага у вмінні і зброї допомогла їм захопити станцію і роззброїти страйкарів. Багато членів бойових дружин зуміли виїхати потягом, що стояв під парами.
Напередодні цього бою в Катеринославі було оголошено воєнний стан, з 17 до 21 грудня війська послідовно зайняли практично всі станції, учасників страйків заарештовували. 21 грудня в Управлінні залізниці в усіх відділах і службах було вивішено оголошення, у якому всім службовцям пропонувалося стати до роботи під загрозою негайного звільнення тих, хто не з’явиться.
22 грудня Бойовий страйковий комітет у Катеринославі прийняв постанову про припинення міського політичного страйку, після 22 грудня продовжували страйк тільки машиністи і помічники машиністів станції Катеринослав, що вирішували свої економічні питання. Катеринославські і Нижньодніпровські майстерні було закрито адміністрацією до 9 січня 1906 р.
Керівництво залізниці боялося робітників. Начальник залізниці Ф.Шмідт у листі до Міністерства шляхів сполучення 26 грудня 1905 р., повідомляючи про причини страйку на залізниці, дав високу оцінку страйкуючим робітникам: «…рабочие мастерских и депо, прекрасно организованные и слившиеся в одно стройное целое… на всей дороге…».
На залізниці поширювалися арешти, звільнення, жандармські розшуки, і все це – за відсутності свобод, обіцяних Маніфестом царя.
Зовсім по-іншому склався грудневий страйк на Південно-Західних залізницях.
Отримавши телеграму зі зверненням конференції, комітет Всеросійської Залізничної Спілки на Південно-Західних залізницях не зміг організувати загальний страйк з двох причин: по-перше, у Києві було введено воєнний стан, і якби працівники Управління застрайкували, то їх усіх відразу звільнили б і заарештували згідно з чинним законом від 2 грудня; по-друге, залізниця тільки 24 листопада вийшла зі страйкового стану, щоправда, без Київських залізничних майстерень, де приступили до роботи тільки 27 листопада. Тому місцевий комітет лише продублював заклик до страйку, відправивши телеграму всім організаціям.

ФОТО
Аварія ешелону козаків поблизу станції Сватове
Страйки було організовано на Одеському залізничному вузлі, на станціях Козятин, Жмеринка, Сарни та ін., 12 грудня застрайкували Київські залізничні майстерні. Того ж дня у Києві було зааарештовано членів революційних груп. Для придушення страйків місцеві військові власті стали широко використовувати право, надане їм законом від 29 листопада, вводити воєнний стан на власний розсуд.
Воєнний стан було оголошено на станціях Козятин, Жмеринка, Сарни, а також в Одесі, де почався міський загальний політичний страйк. Після оголошення воєнного стану влада жорстоко розправлялася зі страйкуючими. Підполковник Яблонський, що виконував обов’язки завідувача пересування військ Київського району, 13 грудня в телеграмі комендантові станції Сарни наказував розпочати роботу станції: «Прошу принять меры самые энергичные: пуля и штык должны быть в полном ходу, и не стесняться последствий. Стрелять, кто только из агентов явится на путь. Ежели из депо не выпускают мастеровые паровозов, открыть стрельбу и уничтожить их».
Цей наказ було застосовано на станції Козятин, де розстріляли робітників, які не випускали паровоз із депо. Вбито п’ятьох працівників депо, у тому числі керівника страйку машиніста Михайла Валдаєва. Репресивними заходами протягом 16–17 грудня страйковий рух на Південно-Західних залізницях було придушено.
Складно було організувати страйки на Харківському залізничному вузлі, тому що Харків також перебував на воєнному стані, і до початку страйку війська зайняли обидва вокзали.
В управліннях Харківсько-Миколаївської і Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниць було створено страйкові комітети, яким довелося проводити делегатські збори поза Харковом.
11 грудня делегати Харківсько-Миколаївської залізниці зібралися на станції Люботин, а Курсько-Харківсько-Севастопольської – на станції Лозова.
Делегатські збори службовців і робітників Харківсько-Миколаївської залізниці одноголосно вирішили оголосити загальний політичний страйк, про що відразу ж поінформовано всі організації залізниці. Було прийнято рішення про взяття керівництва залізницею в руки страйкарів, для чого було створено Тимчасове спільне правління залізниці під керуванням К.Кірсти . 12 грудня було опубліковано Маніфест Тимчасового правління з привітанням усіх з початком повного страйку і переходом влади до Тимчасового правління. У Маніфесті вказувалося, що страйкові комітети повинні організовувати чергування на станціях і в депо, перевезення відпускних солдатів можна було здійснювати тільки з дозволу правління. «Мы решили защищать доверенное товарищами дело, если это понадобиться, силой» – зазначено у Маніфесті. Правління розташувалося на станції Люботин, було створено міліцію в кількості 60 осіб, озброєних гвинтівками, рушницями, револьверами, холодною зброєю. Жандармів було роззброєно і заарештовано.
Організовано суд, що судив усіх, хто протистояв страйку. 11 грудня К.Кірста і члени Правління організували сход-мітинг у селищі Люботин, на який прийшли понад 1000 осіб. Тут же було обрано й сільський комітет для керування селищем. Страйкові комітети було створено на станціях Полтава, Знам’янка, Миколаїв, Користівка, Долинська та ін.
Харківський губернатор віддав розпорядження військовим застосовувати проти страйкарів зброю, і незабаром війська зайняли станції Полтава, Крюкове, а в ніч на 15 грудня було заарештовано і доставлено до Харкова К.Кірсту, А.Скородинського, який керував міліцією. 17 грудня ввечері спеціальний загін зайняв станцію Люботин, попередньо обстрілявши будинок з боєприпасами, при цьому було спалено понад 30 вагонів з вантажами. Після зайняття станції заарештовано керівників страйку.
18 грудня станцію зайняли козаки. Так закінчилося Люботинське повстання. Незабаром війська зайняли всі станції Харківсько-Миколаївської залізниці.
Страйковий комітет Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці після повернення зі з’їзду в Лозовій 12 грудня почав активно працювати на Харківському залізничному вузлі, підтримуючи при цьому тісні зв’язки з Харківською Федеративною радою комітетів РСДРП.
Страйкові комітети створювалися на всіх великих станціях (Синельникове, Олександрівськ, Сімферополь тощо), у майстернях і депо.
У Харкові 11 і 12 грудня заарештовано 32 членів Федеративної ради, і після того, як завод Гельферіх-Саде атакували війська, застосувавши артилерію, озброєним робітникам довелося здатися. Було заарештовано 136 робітників, вбито – 14, поранено – 36. Коли на мітингу залізничних майстерень, що страйкували з 11 грудня, обговорювалося питання звільнення заарештованих, війська оточили майстерні і наказали всім робітникам залишити їх територію. Після відмови робітників вони застосували зброю, було убито і поранено 8 осіб, всіх інших вигнали з майстерень. 14 грудня війська зайняли станцію Олександрівськ, яку захищали залізничники і робітники міста.
Вже під час грудневого страйку 14 грудня Міністр К.Немєшаєв зобов’язав керівників залізниць порушити карні справи проти всіх членів страйкових комітетів, а 20 грудня видав наказ про заборону залишати на службі чиновників, які брали участь у залізничному страйку. Міністр особисто керував кампанією з очищення МШС від інакомислячих. Почалися дні реакції.
Для здійснення повного розгрому страйкового руху на залізницях Міністр шляхів сполучення К.Немєшаєв звернувся до Міністерства внутрішніх справ із проханням «о неотлагательном принятии мер к аресту лиц, примкнувших к противозаконным организациям, образовавшимся на забастовавших дорогах, и позволивших себе делать на линиях распоряжения помимо непосредственного железнодорожного начальства».
Міністр внутрішніх справ П.Дурново був іншої думки, і в телеграмі на адресу командувача військами від 3 січня 1906 р. писав: «необходимо избегать арестов и истреблять мятежников на месте или немедленно судить военным судом и казнить… Особенно заслуживают кары телеграфисты и инженеры». Репресивна машина царського уряду працювала на повну потужність. У справі про страйк на Катерининській залізниці було заарештовано понад 300 залізничників, у тому числі голову профспілкового комітету В.Наумана, за вироком суду 32 страйкарів було страчено, 152 – відправлено на безстрокову каторгу, 49 – на різні терміни каторги. Сотні залізничників на інших залізницях України було заарештовано, паралельно з арештами проводилися масові звільнення працівників, причетних до страйків. За вказівкою міністра на залізницях створювалися комісії з вищих службовців, що об’їжджали лінії і складали списки на звільнення: до одного списку потрапляли робітники та службовці, яких слід було звільнити за вимогою жандармерії і губернаторів, до другого – за вимогою комісії. До цих чорних списків увійшли тисячі робітників та службовців.
Такі списки з усіх залізниць направлялися до МШС і, як правило, Немєшаєв їх переглядав особисто. Від усіх залізничників, що залишилися на службі, за вказівкою міністра взяли підписку про те, що вони не братимуть участь у наступних страйках. Прийом на службу на залізниці став проводитися тільки за рекомендаціями жандармерії.
У березні 1906 р. для придушення можливих страйків за вказівкою генерального штабу військового округу сформували допоміжні військові потяги, до складу яких обов’язково входили: одна піхотна рота, кулеметна піврота або артилерійський дивізіон, взвод козаків і п’ять жандармів.
Однак, незважаючи на жорстокі заходи, вжиті урядом для знищення Всеросійської залізничної спілки, вона продовжувала своє існування. У квітні 1906 р. під Москвою в Петровсько-Разумовській академії було проведено ІІ конференцію спілки. На конференції було заслухано доповіді про стан справ у місцевих організаціях спілки на 21-й залізниці. Становище було невтішним. Лише кілька дорожніх організацій не припиняли своєї діяльності навіть після грудневих каральних операцій.
Більшість дорожніх комітетів було заарештовано у повному складі. В умовах нелегальної роботи Спілки дуже важливою була тісна співпраця із соціалістичними партіями. Головним результатом конференції було прийняття звернення до соціалістичних партій про взаємні відносини. Партія есерів підтримала його. Центральний комітет РСДРП рекомендував членам партії входити до організації спілки з метою наступного її перетворення на соціал-демократичну спілку, яка підкорятиметься винятково директивам партії. Однак московські соціал-демократи, що стали створювати виключно професійні спілки, повністю підпорядковані партії, запропонували всім членам партії вийти зі складу Всеросійської залізничної спілки. Шляхом московських соціал-демократів пішли на Південно-Західних залізницях, де на початку 1906 р. було створено сильну соціал-демократичну вузлову залізничну організацію. На Київському вузловому бюро замикалися вузлові залізничні організації Одеси, Бобринська , Козятина, Жмеринки тощо.
У Харкові в червні 1906 р. було проведено з’їзд представників безробітних Харківсько-Миколаївської і Київсько-Полтавської залізниць, у якому взяли участь 18 делегатів від 8 районних організацій. На з’їзді розглянуто два основні питання – відродження Всеросійської спілки на цих залізницях і пошук заходів для поліпшення становища безробітних та відновлення їхніх прав. Робота тривала в умовах конспірації протягом трьох днів; для підготовки проведення чергового з’їзду було обрано Тимчасове виконавче бюро. Наступний з’їзд відбувся 19 липня 1906 р. На ньому були присутні 24 делегати і представники соціалістичних партій. Було обрано виконавче бюро на чолі з Донашевським. Через десять днів воно розглянуло програму дій на випадок страйку, приділивши особливу увагу виведенню з ладу рухомого складу каральних потягів. Виконавче бюро запланувало проведення залізничного страйку на вересень 1906 р.
Незабаром у Росії сталася подія, що сколихнула громадську думку. Державна дума почала обговорення аграрного питання, і цар своїм указом від 7 липня розпустив її. Центральне бюро Всеросійської залізничної спілки для обговорення ситуації, що склалася, скликало ІІІ конференцію Спілки, яка відбулася у серпні 1906 р. у Фінляндії. В її роботі взяли участь делегати від 23 залізниць, представники соціалістичних партій, поштово-телеграфної спілки. Під час конференції визнано, що Спілка на даний час «не имеет возможности взять на себя роль застрельщиков и начать движение, как это было в октябре и декабре 1905 года». У прийнятій постанові зауважено, що «проведение забастовок на железных дорогах должно быть обусловлено широким массовым выступлением трудового крестьянства, рабочих и других слоев населения. С населением местностей, прилегающих к линиям железных дорог, и с организациями, имеющимися в его среде, железнодорожники должны установить тесные связи для согласования действий и взаимной поддержки в борьбе». На конференції пролунав заклик залізничникам готуватися до загального страйку, який планувався у вересні.
У червні 1906 р., напередодні проведення ІІІ конференції, департамент поліції вимагав від усіх жандармських управлінь вжити заходів для недопущення залізничного страйку і запропонував заарештувати всіх підозрюваних. Дещо пізніше міністр внутрішніх справ П.Столипін направив генерал-губернаторам і губернаторам циркуляр, у якому запропонував заарештувати керівників усіх революційних і залізничних організацій, привести до готовності усі каральні потяги.
Після вбивства одіозних керівників каральних операцій проти страйкарів – командира Чорноморського флоту Чухніна, Самарського губернатора Блока, Варшавського губернатора Вонлярлярського, командира лейб-гвардії Семеновського полку генерал-майора Міна – уряд, який з 8 липня 1906 р. очолив П.Столипін, видав тимчасові правила про військово-польові суди, за якими судочинство і приведення вироку до виконання було спрощено. Поширилася практика засилання поліцією провокаторів у профспілкові організації.
На початку серпня 1905 р. заарештовано членів Одеського вузлового залізничного комітету, 12 серпня – виконавчий комітет Харківсько-Миколаївської залізниці у повному складі . Всі арешти здійснено за доносами провокаторів.
В умовах постійних репресій членів Всеросійської залізничної спілки Центральне бюро Спілки почало готувати скликання ІІІ з’їзду. У вересні розроблено і розіслано на всі залізниці програму з’їзду. З’їзд відбувся в Таммерфорсі (Фінляндія) з 10 по 17 грудня 1906 р. У його роботі взяли участь 4 члени Центрального бюро, 22 представники залізниць (у тому числі всіх залізниць України), 7 представників соціалістичних партій.
За відсутності В.Переверзєва зі звітною доповіддю від імені Центрального бюро виступив Бруєвич. На з’їзді розглянуто і внесено поправки до статуту спілки. За основними моментами політичного життя з’їзд прийняв резолюції.
Щодо виборів до Державної думи з’їзд зазначив, що «Союз принимает самое деятельное участие в избирательной компании и через посредство местных комитетов вступает в соглашение с социалистическими партиями и организациями для проведения в Государственную думу желательных кандидатов».
З питання про тактику Всеросійської залізничної спілки з’їзд відзначив: «Признавая, что всеобщая железнодорожная забастовка может иметь успех лишь в том случае, если ей будет сопутствовать боевое выступление российского пролетариата и трудового крестьянства, съезд считает ближайшей задачей Союза, наряду с организацией возможно широких масс железнодорожников, немедленную подготовку технических средств для полного прекращения движения по железным дорогам. В тот момент, когда, как, например, при разгоне будущей Государственной думы, самодержавное правительство в своем нежелании сообразоваться с волей народа вызовет его на новый решительный бой с вековым рабством России. К этому моменту Всероссийский Железнодорожный Союз должен быть настолько подготовленным, чтобы вместе со всеми российскими революционными организациями составить тот авангард, который своей борьбой обеспечит победу всего народа».
 
Роки реакції
(1907, січень – 1916, грудень)

Як показав досвід страйкової боротьби у жовтні–грудні 1905 р., добитися від уряду якихось поступок можна лише спільним залізничним страйком. Тому Центральне бюро стало проводити роботу серед місцевих комітетів з метою проведення чергового спільного страйку. Для кращого інформування місцевих комітетів Бюро створило свій друкований орган «Железнодорожный Союз». У лютому 1907 р. вийшли два його перші номери. Слід відзначити, що наляканий залізничними страйками уряд намагався повністю знищити спілку. Для цього департамент поліції організував при охороні «Особливий відділ зі спостереження за Всеросійською залізничною спілкою», створив розгалужену мережу агентури, і це приносило результати. Незабаром після виходу четвертого номера журналу «Железнодорожный Союз» 16 березня охорона розгромила друкарню спілки і заарештувала чотирьох членів Центрального бюро, через два місяці – ще чотирьох, причому під час арешту конфісковувалося листування, нелегальна література і навіть печатка ЦБ.
У цей час стали виходити й інші залізничні видання, залізнична секція Державної думи видала свій журнал «Локомотив» (вийшов тільки перший номер). У Києві вузлове бюро Південно-Західних залізниць випустило перші номери «Железнодорожника» і «Железнодорожного пролетария», а Одеський залізничний комітет видав газету «Семафор».
Після розгону ІІ Державної думи в країні почався період реакції. За вказівкою Міністерства внутрішніх справ заарештовано В.Переверзєва як голову Всеросійської залізничної спілки, а незабаром – ще двох членів Центрального бюро. Після цього Центральний комітет партії соціалістів-революціонерів сформував нове Центральне бюро на чолі з І.Трофимовим. Воно провело декілька нарад із залізничними комітетами.
За пропозицією Українського комітету партії соціалістів-революціонерів і комітету Всеросійської залізничної спілки Південно-Східної залізниці 16 вересня 1907 р. у Харкові відбувся обласний з’їзд Всеросійської залізничної спілки. На з’їзді були присутні представники від Катерининської, Південної, Південно-Західних, Південно-Східних і Московсько-Київсько-Воронезької залізниць. Обласний комітет партії соціалістів-революціонерів представляв М.Орєхов. З доповідей представників залізниць з’ясувалося, що на Південних і Південно-Західних залізницях комітети недавно реорганізовано, на Катерининській вони продовжують функціонувати. З’їзд доручив виконання функції Південного бюро комітету ВЗС Південно-Східної залізниці.
У вересні 1907 р. – січні 1908 р. представник Південного бюро Ганін постійно відвідував місцеві вузлові комітети на Південних і Південно-Західних залізницях.
У Харкові 18 січня 1908 р. відбувся з’їзд Південних залізниць, на якому були присутні 18 делегатів з лінії. Обрано комітет з п’яти осіб. Член Південного бюро С.Пахомов проводив організаційну роботу на Катерининській залізниці. У грудні 1908 р. харківська поліція вистежила і заарештувала Ганіна. С.Пахомов, щоб уникнути арешту, змушений був виїхати з Росії. З середини 1908 р. Південне бюро не діяло.
У грудні 1907 р. Центральне бюро випустило п’ятий номер журналу «Железнодорожный Союз», у якому опублікувало програму ІV з’їзду залізничної спілки (четвертий номер журналу повністю конфіскувала поліція). На початку 1908 р. охорона заарештувала всіх членів Центрального бюро, а незабаром – і всіх членів комітетів, з якими ЦБ підтримувало відносини. Всеросійський центр профспілки залізничників фактично перестав існувати. Відродження Всеросійської залізничної спілки відбудеться вже після Лютневої революції. За період із 1907 р. до 1917 р. залізничники не мали права створювати професійні спілки, більшість їх не мали права брати участь у виборах депутатів до Державної думи, і кожний їхній крок був під пильною увагою жандармерії і поліції.
На початку 1909 р. міністром шляхів сполучення призначено С.Рухлова, який до цього обіймав посаду директора Головного в’язничного управління департаменту і, крім того, очолював організацію «Союз русского народа». З перших днів своєї діяльності Рухлов посилено зайнявся мілітаризацією залізниць. У грудні 1909 р. Міністерство шляхів сполучення затвердило правила прийому на залізниці військових, і вже через два роки колишні військовослужбовці становили до 30 % загальної кількості штатних службовців. Крім того, на залізницях продовжувалася чистка, звільняли всіх підозрюваних. Така політика МШС різко змінила якісний склад службовців і робітників. У 1914 р. на залізницях працювало близько 46 % залізничників, які прослужили менше 5 років, тобто усіх їх прийнято на службу після 1907 р.
Матеріальне становище залізничників залишалося важким. Якщо під час страйків 1905–1906 рр. матеріальне становище робітників та службовців дещо поліпшилося, то вже в 1912–1913 рр. все повернулося на «круги свої», і це незважаючи на те, що з пожвавленням економічного життя в Росії стрімко збільшився вантажообіг, зросли прибутки казенних і приватних залізниць. Багато робітників скаржилися на те, що жити стало важче, ніж було до страйків. Тривалий час не вирішувалися питання пенсійної реформи, не розглядався проект Положення про службовців залізниць, погіршилося медичне обслуговування, просвітницька робота.
Для збільшення витрат на утримання певної групи службовців скорочувалися робітники, що перебували поза штатом. Збільшилася інтенсифікація їхньої праці, вона ставала все більш виснажливою, оскільки практично не проводилося технічне переоснащення залізниць. Внаслідок цього майже удвічі зріс рівень травматизму.
В умовах подорожчання продовольчих та інших товарів на всіх залізницях України стали виникати споживчі товариства, що придбавали товари для своїх членів за низькими цінами.
З початком Першої світової війни становище залізничників ще більше погіршилося. На всіх залізницях почав діяти Указ від 14 грудня 1905 р., згідно з яким залізничників можна було тримати під арештом до трьох місяців, штрафувати до 50 руб. і змушувати працювати до одного місяця.
Військове Міністерство з другої половини 1916 р. почало призов залізничників, помічених у політичній неблагонадійності, на військову службу, перехід на роботу на інші підприємства було заборонено. Робітники не могли відмовитися від понаднормових робіт. З 1 січня 1916 р. введено погони для робітників та службовців залізниць прифронтової смуги. Війна принесла залізничникам відчутне погіршення їхнього економічного становища, реальна зарплата зменшилася удвічі, єдиним засобом її підвищення були тільки понаднормові роботи. Усе це викликало невдоволення серед залізничників, і таким чином робітники і службовці поступово йшли до активної участі в революційному русі.

Джерела

1. Анисимов С. Горловское дело // Очерк восстания на линии Екатерининской ж. д. в 1905 году. – Харьков, 1921
2. Архів музею Московської залізниці. – Спр. КП217
3. Архів музею Одеської залізниці. – Інв. № 2035
4. Вестник законодательства и циркулярных распоряжений. – 1905. – № 10
5. Вестник Южных железных дорог. – 1917. – Март
6. Всероссийская политическая стачка в октябре 1905 года. – Ч. 1., 1995
7. Всероссийский железнодорожный союз. Отчет о 3-м съезде союза
8. Второй период революции 1906–1907 гг. Часть вторая. Май–сентябрь 1906 г. – Кн. 1. – М., 1961
9. Высший подъем революции 1905–1907 гг. Вооруженные восстания ноябрь–декабрь 1905 года. – Ч. 2; Ч. 3. – Кн. 1, 1955
10.ДАОО. – ФП 12219. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 1
11. ДАРФ. – Ф. 518. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 30 об.
12. ДАРФ. – Ф. 5474. – Оп. 18. – Спр. 81. – Арк. 12–18; Ф. 1742. – Оп. 1. – Спр. 26660
13. ДАРФ. – Ф. 5474. – Оп. 18. – Спр. 84. – Арк. 55–57,66; Ф. 1742. – Оп. 1. – Спр. 27660
14. ДАХО. – Ф. 11589. – Оп. 1. – Т. 1. – Арк. 8А
15. ДЦМСІР. – Спр.91946
16. Исиченко В.А. Незабываемый декабрь. // 1905 год в Донбассе. Из воспоминаний участников первой русской революции. – Сталинское областное издательство, 1925
17. Киевлянин. – 1919. – 28 августа
18. Кучим-Оранский Г. Добровольская зубатовщина // труд. – 1924
19. М. Б – въ. Очерки по истории железнодорожных забастовок въ России. – М., 1906.
20. Музейна кімната Конотопської дирекції залізничних перевезень. – Художник Н.Д. Дешко
21. Очерки истории Харьковщины. – Харьков., 1999.
22. Переверзев В.Н. Всероссийский железнодорожный союз в 1905 г.// Былое. – № 4 (32). – 1925
23. Пушкарева И.М. Железнодорожники России в буржуазно-демократических революциях. – М., 1975
24. РДАСПІ. – Ф. 17. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 21–23
25. Романов В. Движение среди служащих и рабочих русских железных дорог в 1905 году// Образование. – 1906. – № 10; 1907. – № 7а
26. Фонди Харківського історичного музею
27. ЦДАКФФД СПб. – Гр. 44867
28. ЦДІА України. – Ф. 278,. – Оп. 1. – Спр. 31. – Арк. 29
29. ЦДІА України. – Ф. 278. – Оп. 1. – Спр. 31. – Арк. 28–30
30. ЦДІА України. – Ф. 278. – Спр. 31. – Арк. 375
31. Четверта конференція КП(б)У 17–23.03.1920. – К. , 2003
32. Шліхтер О. З часів революції 1905 року. – Харків, 1931
 

Зворотній зв'язок

Питання-Відповідь 
   Форум профспілки  

Опитування

Який розділ вас цікавить?

Лічильник



Головна Контакти Пошук

Фотогалерея


День Ради профспілки на Жмеринському вузлі 4-5.07.2018

Електронний профспілковий квиток

VISA_profkvytok.jpg
  

Zalp.org.ua  :Головна >> Про нас >> Історія профпілки >> Книга "100 років на захисті трудящих" >> РОЗДІЛ I
Контакти:
03049 м. Київ, Повітрофлотський пр-т, 15 А
тел. (044) 465-00-80; тел/факс(044) 465-00-78