Жах повномасштабного вторгнення охопив Україну 24 лютого 2022 року. Але війна в нашу країну прийшла ще у 2014-му і одразу принесла горе та страх жителям східних областей.

Серед них – Оксана Павленко, інженер відділу кадрів виробничого підрозділу «Служба роботи станцій» регіональної філії «Донецька залізниця» АТ «Укрзалізниця», яка тоді очолювала профорганізацію Іловайської дистанції сигналізації та зв’язку, а в 2022-му вже вдруге стала переселенкою.

– Оксано, чому Ви вирішили розповісти свою історію?

– Хочу виконати обіцянку, яку дала собі два роки тому: подякувати колегам-залізничникам, які трапилися мені на шляху до порятунку.

Моя історія схожа на історії тисяч українок, які були вимушені покинути свої домівки та тікати в безпечніші місця, рятуючи життя своїх дітей.

– Ви теж вимушені були покинути свій дім?

– Так. Вже вдруге. В Лимані ми жили з 2016 як переселенці з Іловайська. І після досвіду страшних подій 2014-го розуміли, що треба виїздити і звідси, щоб знову не опинитися під окупацією.

На 18-ту добу повномасштабної війни, в ніч з 12 на 13 березня 2022 року, відбувся страшний авіаційний наліт, під час якого були пошкоджені автомобільний та залізничний мости через річку Сіверський Донець. Під цей наліт потратив евакуаційний потяг, який прямував до станції Лиман. Від обстрілів загинула провідниця. Потяг так до нас і не доїхав. А з іншого боку ворог просувався до міста Ізюм. Стало ясно, що чекати не можна.

Вранці разом з сином ми вибігли з підвалу, швидко зібрали все наше життя в три рюкзаки на двох та разом с колегами на власних автівках поїхали до міста Слов’янськ на евакуаційний потяг сполученням Костянтинівка – Ужгород.

Вагони цього потяга вже були переповнені людьми, коли він прибув на станцію. І я безмежно вдячна колегам-залізничникам, які знайшли нам місце хоча б на сумках у тамбурі.

– Чи важким був шлях евакуації ? Куди Ви їхали?

– Ми попрощалися з нашими чоловіками-залізничниками і поїхали в невідоме.

Всі вагони були переповнені жінками та дітьми, по десять і більше в одному купе. В кінці вагона, який обладнано для людей з обмеженими можливостями, розмістилася багатодітна сім’я з дітками. Врятувавши своїх дворових собак, бо це все, що лишилося від їхнього подвір’я, вони прямували до родичів на Львівщину. Ніхто не жалівся, що тісно або незручно. Діти налякано тулились до мам, але ніхто з малечі не плакав. І навіть собаки принишкли біля жінок і дітей, немов відчуваючи їхні страхи і тривоги.

У першому вагоні головними янголами-рятівниками були провідники: дядько Василь та його напарниця тітка Одарка. Вони були людьми зрілими і мудрими, багато років працювали на Львівський залізниці і мали значний досвід роботи, але в лютому – березні 2022 року такі рейси виконували вперше.

Своєю турботою провідники підтримували жінок та дітей, знаходили для кожного заспокійливі слова підтримки. І навіть в ту мить, коли зламався пантограф і ми зупинилися посеред поля, провідниця тітка Одарка всіх заспокоювала словами: «Київ проїдемо – можна видихати, там буде безпечніше», допоки локомотивна бригада власними силами лагодила несправність.

А проїжджали столицю вже майже вночі, дотримуючись світломаскування. Діти спали по-двоє на верхніх полицях, а мами стерегли дитячий сон, сидячи внизу. Після дня в тамбурі на сумках нам з колегою трохи пощастило. Провідники розмістили нас на верхніх полицях в своєму купе та ще й нагодували. Поки ми вечеряли, тітка Одарка розповіла, що вдома її чекають чоловік та старенька мати, яким вона не каже, куди їздить, щоб ті не хвилювалися. Через те, що на евакуаційні рейси не вистачає провідників, а рятувати людей потрібно, тітка Одарка вдома майже не бувала.

В розмові час плинув швидко, не помітили, як доїхали до Львова…

Своєю розповіддю я хочу висловити слова безмежної вдячності провідникам евакуаційного поїзда Костянтинівка – Ужгород дядьку Василю і тітці Одарці з пасажирського депо Львів. За їхню доброту, чуйність та небайдужість в той невимовно складний для всіх рейс 13.03.2022.

Я не знаю їхніх прізвищ і чи прочитають вони цю розповідь, але важливим є те, який подвиг вони здійснювали в той непростий час, подвиг справжніх «залізних людей» залізниці.

Попри загрозу для власного життя провідники, локомотивні бригади, енергетики, зв’язківці, диспетчери, працівники вокзалів та інші виходили на роботу і робили все можливе для безперебійного функціонування залізниці. Всім низький уклін та пошана.

Я вірю, що ця розповідь не лише висловить мою глибоку вдячність, а й надихне інших людей робити добро та допомагати. Працюємо далі, і тільки разом – до Перемоги!