Не відкладаючи на потім, Укрзалізниця разом з об’єднаною профорганізацію перекрила ці потреби. Своє плече підтримки підставила первинна профорганізація, яку очолює Іван Супруненко. Силами первинки усі необхідні побутові прилади та посуд для кухні вже придбано і встановлено. 

 

«В такій ситуації ніхто не залишиться байдужим. Приїжджають налякані жінки разом з дітьми, а в руках у них одна валіза. В один момент ці люди покинули все, щоб врятуватися, і їм, дійсно, доводиться починати все спочатку. Тому допомагаємо чим можемо, – розповідає Іван Петрович. – Зараз ось закупив за власні кошти вісім ліжок, матраци, ковдри, подушки. Разом з адміністрацією облаштовуємо кімнату поверхом нижче, щоб підготуватися, якщо прибудуть залізничники з Херсону». 

 

Про плани підготовки місць тимчасового перебування провідників в зимовий період поділився з нами перший заступник начальника вагонної дільниці Сергій Олександрович: 

 

«Влітку звичайно турбувалися, щоб їм було зручно не тільки всередині, а й на прилеглій території. Для цього навіть виготовили власними силами чотири альтанки. Зараз плануємо придбати 27 керамічних обігрівачів. Хоч опалення тут є, але хтозна яка цього року буде зима. Найближчим часом очікуємо прийняти ще 18 людей. Зараз якраз готуємо інший поверх (одну з кімнат можна побачити на фото. – ред.). Тож спільними зусиллями підтримуємо один одного».

 

Щоб ми мали змогу поспілкуватися з переселенцями і дізнатися як вони влаштувалися, Сергій Олександрович разом з пані Оксаною, яка працює майстром у вагонній дільниці, провели нас до будівлі. 

 

При вході нас гостинно зустріли дві чарівні жіночки, вони працюють тут черговими і слідкують за порядком. До того ж підтримувати чистоту допомагають прибиральниці вагонної дільниці. Тож тут чисто, затишно і тепло. Постукали в двері однієї з кімнат, де разом з дітьми мешкає провідниця з Лиману. Три одномісні ліжка, невеличка шафа при вході, необхідні речі, а на стіні – медалі дитини. На наше запитання з якого часу вони тут і як влаштувалися, Марина відповіла: 

 

«Разом з донькою Анною, їй 13 років, ми приїхали в кінці квітня. Це вона в мене спортсменка, перемагає на змаганнях, а онуку Алісу, їй шість, старша донька привезла вже пізніше. Катя, до речі, теж як і я працює провідником. Зараз якраз в Запоріжжі». 

 

А потім Марина нас просто вразила, коли показала чим займається у вільний від роботи час. З-під ліжка почали з’являтися усілякі закрутки на зиму, на підвіконні – квашена капуста, а біля дверей – засолені огірочки. Справжня господиня, що тут скажеш. Отакі неймовірні українські жінки! 

 

Марина одна з тих багатьох людей, які з нетерпінням очікують, коли можна вже буде поїхати в Лиман, щоб врятувати хоча б щось зі свого минулого життя. 

 

Далі по коридору двері нам відчинила Світлана, яка наразі тут працює черговою стрілочного посту. Вона в середині травня евакуювалася з Бахмута. 

 

«Виїхати мені допомогла моя донька Олена, – поділилася з нами жінка. Вона дуже хвилювалася за мене. Адже ми там жили вже без світла, газу й зв’язку та й будинок мій постраждав. Тож залишатися було неможливо. Тому я тут, а далі час покаже». 

 

Взагалі її доньку, як розповіла нам майстер, добре знають у філії, їй дуже вдячні за небайдужість, оскільки від початку війни вона допомагала з евакуацією, збирала речі для людей, залучала волонтерів. 

 

Тож загалом тут все є для тимчасового проживання: облаштовані душові та туалетні кімнати, окремо розміщено сушарки для одягу, пральна машина, кухня, гостьовий куточок, альтанки та й залізничники вагонної дільниці допомагають чим можуть, хто одяг принесе, хто взуття. 

 

Головне усвідомлювати, що ми всі прагнемо одного – Перемоги і маємо її наближати разом. І той вислів, який ми побачили в кабінеті голови первинки Івана Петровича «Хто хоче – шукає можливості, а хто не хоче – шукає причини…», зараз як ніколи набув особливого значення.