Неможливо оминути героїчний вчинок двох машиністів, які працюють в приміському сполученні регіональної філії «Південна залізниця», але подробиці вже після Перемоги, а поки що ми розпитали у залізничників про те, що Тростянець пережив за місяць окупації і про страшні наслідки перебування окупантів в місті.
«24 лютого в наше місто увійшла величезна колона російської техніки, – згадує один із машиністів про початок повномасштабної війни. – 25-го, наступного дня, я ще вийшов працювати, але керівництво вже в той день повідомило про призупинення перевезень в цьому напрямі через небезпеку. З того моменту наш Тростянець цілий місяць перебував під окупацією русні, яка звідти обстрілювала сусідню Охтирку.
Неможливо було дивитися на те, що ці нелюди накоїли з нашим містом. Багато будинків розбито і спалено. В березні ми понад 20 днів жили без електроенергії, води і тепла.
Наш будинок, де ми мешкали із сім’єю, знаходиться якраз на привокзальній площі, яку окупанти нещадно обстрілювали. Цілили і в наш будинок, і не просто, а спеціальними запалювальними снарядами. Тоді ми вже виїхали до батьків дружини. І як виявилось повертатися додому вже нікуди.
Про допомогу дізнався від профкому, вирішив звернутися і вже на початку серпня отримав перерахування. Тому дякую Укрзалізниці та Профспілці залізничників і транспортних будівельників України за турботу. Боляче, що так сталося з нашим Тростянцем, адже хоч містечко невелике, близько 20 тисяч населення, але на Сумщині воно одне з найрозвинутіших.
Після кількох днів запеклих боїв 25 березня наші хлопці із ЗСУ та територіальної оборони вибили з Тростянця російську нечисть, і ми вже кілька місяців маємо змогу відновлювати нормальне життя. Тому тримаймося, борімося і перемагаймо!»
«Тільки уявіть, що відчуває машиніст, коли бачить з кабіни, як на пероні жінку (до речі, залізничницю, яка несподівано опинилася в іншому місті в окупації) зустрічають її діти, – поділився з нами враженнями інший машиніст з Тростянця. Тому коли ми у квітні вже мали змогу працювати, я навіть не замислювався, що це може бути небезпечно, головне, що почали їхати, перевозити людей, далі жити. А таким як я, ще й треба було починати все з початку, бо окупанти перетворили мій дім на розбиті бетонні блоки з обгорілими від пожежі стінами. – продовжує він. Ранок того страшного дня не забудеться ніколи. Мені зателефонував товариш з Краснопілля і повідомив, що звідусіль пре ворожа техніка, і її сотні. Спочатку страшенний гул, а вже опівдні побачили все на власні очі… Тростянець заповнив їдкий сморід паленої солярки.
Наступного дня були вже перші жертви. Коли ми з сусідами вийшли, щоб допомогти пораненому, по нас відкрили автоматну чергу. Ворожа техніка заповнила привокзальну площу, обстріли не припинялися. Разом із сім’єю ми переховувалися в підвалі, з нами було ще десь близько 30 людей. Були такі дні, коли навіть ділили печинину один з одним, не було чого їсти, але віра не згасала.
У наших квартирах жили рашисти, почувалися, як вдома, мародерили, але ніхто не міг подумати, що вони все знищать. Такі і сталося. Перед деокупацією міста, в наш будинок умисно випустили снаряди, згорів весь під’їзд. І моя квартира, в якій я жив разом із сім’єю багато років.
Зараз ми хоч і винаймаємо житло в іншому районі міста, але уявіть, коли тільки переїхали туди, то довелося все купувати з нуля: виделки, посуд, одяг та інші необхідні речі. Ми навіть уявити не могли, що таке станеться.
В той час нас підтримали регіональна філія «Південна залізниця» і дорпрофсож: надав гуманітарну допомогу, продукти харчування, одяг. Потім повідомили, що завдяки Укрзалізниці і профспілці з’явилася можливість звернутися за фінансовою підтримкою. Так і зробили.
Після звільнення міста ми, залізничники, відразу почали збиратися і приводити до ладу депо. Звичайно той хаос і безлад, що залишили рашисти, шокував. Але усім важливо було почати працювати, відновити рух. І кожен з нас виконує свою важливу місію, тримає свій залізний фронт. Бо кожен з нас відданий своїй професії, своїй країні. Переможемо! Інакше бути не може!»
Голова первинної профорганізації (незвільнений, тобто має посаду…), майже двадцять років працює на залізниці: «Я дуже добре пам’ятаю страшний ранок 24 лютого. Не могла повірити, що це відбувається, збиралась на роботу, дитину збирала в школу… Згодом, коли усвідомила, що це реально, що це наше місто, виник такий жах…
Ми з дочкою лишились у Харкові, спали в коридорі. Стояв страшенний мороз, ще й в квартирі зламалось опалення. Було важко, але поки залишались вдома. Коли дізналась, що наш пансіонат в Миргороді приймає залізничників, як голова профкому, почала відправляти туди людей, особливо тих, хто живе в таких місцях, як Салтівка, у кого руйнування, а їх вже було багато на той час… Дзвонила, писала у вайбер: «Їдьте, у вас діти, а там спокійно, безкоштовне житло, харчування». Потім уже мені почали казати: «Усіх відправляєш, а сама?»
І коли вибухи почали лунати все ближче, літаки над головою, коли дитина плакала, то за один вечір зібралась і виїхала зі знайомими. Це було 18 березня. А 25-го, вже в Миргороді, дізналась, що у нас був «приліт». Вилетіли вікна, пробита стеля, саме з того боку квартири, де ми зазвичай перебуваємо з дитиною – спальня, кухня. Навіть не хочеться думати, що могло статися, якби ми не виїхали…
Та згодом повернулась в Харків. Треба було працювати і якось допомагати людям, адже я голова профкому. Спочатку силами первинки, а тепер ось ця спільна допомога від адміністрації і профспілки. Так, ми не вирішимо всіх проблем людей, але завдяки цій ініціативі в липні вже допомогли за сімома заявами. Зокрема, я теж отримала кошти. Ще за п’ятьма зверненнями нещодавно подала документи і три ось тільки зібрала. Кошти надійшли за тиждень. Затримки бувають, якщо не вистачає якихось документів, але ми оперативно це виправляємо.
За кожним зверненням – свої втрати і сумні історії. Як голова профкому я знаю їх усі. Наприклад, родина наших залізничників, вони обидва працюють у нас, мають двох діток. На початку березня влетіло у п’ятиповерхівку, у якій вони жили, і будинок фактично залишився без покрівлі. Сніг, дощ – усе це у них в квартирі. Вони переїхали у Миргород, і ось зараз сім’ї вже виділили кошти.
Або інший наш працівник. У нього згоріло все: будинок, авто, документи. А він інвалід другої групи передпенсійного віку, має багато хронічних захворювань, нещодавно важко переніс ковід. Зараз переїхав в іншу область, оформив статус ВПО, не працює, і ці кошти допоможуть йому винаймати житло або перекриють якісь нагальні потреби.
В Ізюмі у нас трудовий колектив, 50 працівників, декілька зуміли виїхати, і наш підрозділ їх працевлаштував вже тут. І ось двоє разом винаймають квартиру, це менш витратно. Вони приїхали взагалі без нічого. Також у нас є такі переселенці з Куп’янська і Бахмута. Я вважаю, їм теж треба допомагати, люди з нуля все починають, а у них на утриманні родини, діти.
Тож дякую регіональній філії та дорпрофсожу, що допомогли у рамках цієї постанови».
