Можна сказати, що наша співрозмовниця, працівниця одного з виробничих підрозділів Запорізької дирекції залізничних перевезень, двічі втратила дім. Спочатку – коли окупанти зайняли її рідне місто Пологи і позбавили можливості повернутися. Вдруге – коли квартира, що чекала на повернення господарів, разом з усім будинком постраждала від снаряду:
«Ми з чоловіком вже пенсіонери, жили і працювали в Пологах. Але треба було піднімати дітей, тому після виходу на пенсію обидва знайшли роботу в Запоріжжі, зняли тут житло. Він металург, я влаштувалась на залізницю. Так і жили: тиждень працюємо, на вихідні – в Пологи. Ремонтували і облаштовували свою квартиру, збирались вже цього року остаточно вийти на пенсію і осісти в рідному домі… Та бачите, як воно… Після окупації міста квартира стояла зачинена, за нею наглядала сестра. І ось у червні в будинок влучив снаряд, сестра надіслала фотографії: даху немає, вікна, двері, які перед вторгненням поставили, вибиті, в квартирі все пошкоджено – меблі, техніка… Сестра з чоловіком якось залатали діри, найняли людей, двері поставили. А от дах… Місцеве ЖКГ обіцяє накрити хоча би брезентом, та чи витримає він сніг, дощ?..»
Хоча наша співрозмовниця працює на залізниці не дуже давно, але коли згадує про своїх колег, голос її, попри важку тему, теплішає:
«Дуже рада, що влаштувалась на залізницю. Вийшло так, що аж під кінець трудової діяльності потрапила в такий колектив, що і йти не хочеться. І начальник, і колеги – дуже приязні, приємні і добрі люди. Зараз ще взяли пологівських хлопців, які переселилися звідтіля. Там же постійні обстріли, люди виїжджають правдами і неправдами. У мене майже всі рідні виїхали, дочка з чоловіком місяць жили в окупації, не витримали обстрілів, приїхали до нас. Ніби і роботу знайшли, але зараз їх вигнали у відпустку за власний рахунок. То я дуже рада, що у мене робота є. Хоч і зарплата мінімальна, але завдяки ній ми існуємо. І гуманітарку видають, і оця допомога. Мені наш голова профкому розповів про цю програму, допоміг зібрати всі документи і подати заяву. Кошти надійшли швидко, це було дуже вчасно у нашому скрутному становищі».
Та більше ніж пошкодженим будинком чи власною долею залізничниця переймається тими, хто залишився в окупації:
«Загальної евакуації в Пологах не було. Хто міг, виїхав. Але багато людей залишились. Переважно – пенсіонери, літні люди. Сім’ї з дітками теж лишилися. Є такі, хто повертається. Бо нема коштів, роботи, а там хоч житло, господарство. У мене там сестра лишилась. Вона хворіє. І сама, як може, допомагає сусідкам – та лежить, тій памперс принесе, тій хліба… Поки була можливість, я їй передачки передавала: ліки, продукти, гроші. А зараз не пропускають. Лише завдяки окремим волонтерам інколи можна щось маленьке передати – гроші чи ліки. І дуже мені прикро, що держава таких людей ніяк не підтримує. Аби ж їм хоч якусь допомогу від влади».
