Наша співрозмовниця зараз працює на одній зі станцій Придніпровської магістралі. Сильна особистість із величезним досвідом роботи, вона все професійне життя присвятила залізниці.
«Моє рідне місто – Попасна. Тридцять років пропрацювала на станції. Чоловік, сини, як і більшість мешканців Попасної, – також залізничники. Ми прожили тут усе життя, не виїжджали ні в 14-му, ні в 15-му, хоча в 15 хвилинах від нас була лінія розмежування. І вже 12 березня наш будинок був повністю зруйнований, в нього влучила ракета. П’ятдесят років мого життя зникли за одну секунду…
Через постійні обстріли ми тоді вже жили у друзів, ночували в них у підвалі. І вже практично вирішили виїжджати з Попасної. Коли обстріли були несильними, я ходила додому – у мене там було господарство, курки, собаки. І от 12-го, коли я знову прийшла, то остаточно зрозуміла, що треба їхати. Наш дім ще стояв, але район вже був майже знищений, навкруги горіли будинки… А потім мені подзвонила кума і сказала, що все, нічого в нас більше нема… Так і виїхали, в чому були, в чому в підвалі сиділи. Потрапили під обстріл, було дуже страшно, справжнє пекло…
Ми виїхали 12 березня. А 13-го в наш район зайшли росіяни. Друзі ледь встигли виїхати, а кума залишилась через хвору матір. І потім прислала мені фотографії того, що лишилось від будинку. Нічого не лишилось… Я все життя в цьому домі прожила, облаштовувала його, будувала…
Мені 50 років, чоловіку 59. І в один момент ми втратили все.
Приїхали в Бахмут, були там два тижні, все сподівались, що скоро повернемось… Потім переїхали в Дніпро. Сюди приїхали вдев’ятьох, всією родиною: ми з чоловіком, сини, невістка з батьками. Так і живемо разом.
Я місяць сиділа, намагалася усвідомити, що сталося… Але треба було якось жити далі. Тут, у Дніпрі, прийшла у відділ кадрів, і мені запропонували роботу. Чоловік і сини також тепер працюють на залізниці в Дніпрі. Я вдячна і за можливість працювати за фахом, і за цю допомогу. Мені її запропонувала голова профкому нашої станції. Зрозуміло, що ці кошти не покриють нам втрачене. І що таких, як я, зараз пів країни. Але зараз я хоча б можу придбати найнеобхідніше. Бо наші речі досі пахнуть димом від буржуйки, якою обігрівалися у підвалі під час обстрілів.
Я не можу повірити, що таке можливо в наш час, що все це насправді відбувається. І знаєте, після того, що ми пережили, ми просто зобов’язані жити ще сто років».
