Пані Олені з філії «Пасажирська компанія» вдалося врятуватися з Ірпеня. Вона прибула в «Трембіту» однією з перших і розповіла, як змінилося це місце за короткий час:
«Їхала в поїзді і не знала, куди далі. Про «Трембіту» дізналась вже в дорозі, в поїзді, коли шукала хоч якісь варіанти. Знайомі колег-залізничників передали контакти тих, хто може допомогти з поселенням. Приїхала 7 березня, і ще з двома жінками ми стали тут першими поселенцями. Весь день чекали, поки прогрілася кімната, але перші дні у будівлі все одно було холодно. Зараз, коли всі кімнати зайняті і опалюються, всюди тепло.
Спочатку у нас був тільки чайник в кімнаті. Їли бутерброди, співробітниця табору Світлана Федорівна раз на день приносила нам суп. Зараз під кухню виділили окрему кімнату, є дві електроплити, два холодильники, мікрохвильовка. Волонтери і місцеві жителі приносять продукти.
Усі побутові питання, на скільки це можливо, вирішені. Тому я дуже вдячна тим, хто облаштував тут для залізничників такий безкоштовний притулок. Але хочу повернутися додому і нарешті знову працювати».
Пані Наталія зі служби колії регіональної філії «Одеська залізниця» залишила в Одесі частину свого серця, адже там лишилися чоловік і старші діти:
«Ми приїхали 11 березня. Спочатку в Одесі було просто неспокійно, потім почалися обстріли з моря, і зараз там страшно. Особливо з дітьми.
Я підписана на телеграм-канал профспілки і звідти дізналася про те, що на сім’ї залізничників чекають в «Трембіті». Ми з чоловіком обидва працівники Одеської залізниці, він залишився працювати, а я з молодшими дітьми поїхала. Їхали з тягарем тривог, переживань, неспокою. Не розуміли – куди, що нас там чекає, як бути дітям, як взагалі зустрінуть… Але на вокзалі нас зустрів Ярослав Дмитрович Афтанас, так доброзичливо, з такою теплою посмішкою. Ніби тато зустрів. І знаєте, одразу почало «відпускати»…
Тут, в «Трембіті», створено всі умови для комфортного побуту. У нас з дітьми на трьох окрема кімната. Порівняно з тим, як люди живуть в школах, в спортзалах – просто «люкс». Тепло, в кожній кімнаті – конвектори, якщо комусь треба додаткова ковдра – будь ласка. Та й взагалі, одразу вирішуються будь-які питання. Ми дуже вдячні за це Галині, вона наша справжня «вожата», дбає про кожного, і Ярославу Дмитровичу.
У нас є інтернет, нещодавно підключили роутер. Є де помитися, поїсти, приготувати. Є і з чого готувати – з продуктами допомагають волонтери, місцеві жителі щодня щось приносять.
Місцеві жителі просто вразили нас привітністю і сердечністю. Вже на вокзалі нас зустрічали місцеві волонтери, пропонували чай, допомогу з такою щирістю, одразу помітно – це не обов’язок, не робота, це – від серця, від усієї душі. Одразу зникли сумніви, як нас тут приймуть. Я просто в захваті від наших людей. Нещодавно нарешті приїхали люди з Маріуполя, їх всі дуже-дуже чекали.
Зараз наш корпус повністю заселений, і ми всі вже тут одна велика родина. Діти гуляють, їм тут є де пограти. Ну, і природа – ліс, гори…
Що найперше хочеться зробити, коли повернуся додому? Обняти дітей. У мене старші діти залишились в Одесі. А син, він військовий, я навіть не знаю, де він зараз… Скоріше б уже настав мир…»
Пані Наталія з філії «Вокзальна компанія» продовжує працювати і в евакуації: на вокзалі в Ужгороді їй виділили невеличке приміщення, щодня вона їздить туди з «Трембіти», а ввечері повертається до свого тимчасового прихистку:
«Наша маленька родина в «Трембіті» з 18 березня – ми з 9-річним сином, і Флеш, наш маленький песик, джек-рассел-тер’єр. Навіть на думку не спадало їхати без нього, Флеш – член нашої сім’ї. Спочатку він був тут єдиним собакою, але нещодавно у нього з’явився конкурент. Тепер сперечаються за територію.
Залишили Київ, коли паніка вже минула, але стало зрозуміло, що ворог активно просувається у броварському напрямі, а наш будинок просто на їхньому шляху, один з перших на в’їзді в місто. У зв’язку з роботою я, звісно, знаю, які комплекси є у власності залізниці, але саме в «Трембіту» поїхала за рекомендацією колеги, який раніше привіз сюди сім’ю.
Звісно, літній дитячий табір – це не гуртожиток, він не розрахований на проживання такої кількості дорослих. Бувають черги до плити, чайника, пральної машини. Але люди, які нас тут прийняли, намагаються задовільнити всі наші потреби. Так, нещодавно привезли ще одну пральну машинку, налаштовують електрику, аби вистачало живлення на всі побутові прилади.
І Галина, і Світлана, які допомагають нам тут, у «Трембіті», і Ярослав Дмитрович одразу реагують на всі запити. Наприклад, не вистачало каструль, повертаюсь ввечері з роботи – вже привезли нові.
З продуктами допомагають місцеві, чудові щирі люди, приносять консервацію, овочі, чай, цукор. Волонтери привозили «гуманітарку»: памперси, іграшки, одяг дорослим і дітям, гігієнічні засоби.
Словом, є все необхідне. Ми сюди не відпочивати приїхали. Я тікала від цілодобових канонад, тож тут знаходжуся, як в раю. І щиро вдячна за цю можливість. У цих умовах навіть не придумаю, що можна побажати.
Єдине, хотілося б, щоб, коли табір знову прийматиме діток на відпочинок, він став би сучаснішим, аби навіть «найдомашнішим» дітям було тут затишно».
Ми запитали у пані Наталії, що найперше вона зробить, коли повернеться додому:
«Приберу всю квартиру. Щоб відмити, звільнитися від цієї війни. Викину половину речей. Виявилося, що нам не потрібно стільки всього. А потім відсвяткую нашу Перемогу».
Під час нашої розмови Олександр, працівник філії «Вокзальна компанія», який привіз в «Трембіту» родину – дружину, теж залізничницю, і двох дочок 12 і 13 років – постійно повертається думками до рідного селища.
«Ми приїхали 13 березня з Немішаєва, це Київська область. Вже з другого дня там було дуже гаряче. А зараз повна окупація. Немає питної води, продуктів, газу, електрики, опалення…
Виїжджали дуже швидко, боялись потрапити під заїзд другої колони. Нам пощастило, що живемо з краю. Вдалось без жахливих картин доїхати. Люди, які назустріч їхали, попереджали, де танки, ми об’їжджали. Зараз постійно на зв’язку з тими, хто лишився, хто намагається виїхати, підказуємо, як можемо. Але виїхати практично неможливо. Бензину ніде нема. Ворожі блок-пости ледь не в кожній хаті, по десять чоловік вибігають з автоматами. Багато машин розстріляних і на дорогах, і в полях…
…Їхали в нікуди. Я раніше спілкувався з Ярославом Дмитровичем, коли приїжджав в Ужгород на змагання з шахів від Укрзалізниці. Подзвонив йому з дороги, спитав, чи не підкаже, де можна хоч на ніч зупинитися. Він запропонував «Трембіту».
Добре, що є такий табір. Потреба тут зараз тільки в електромережі. Багато обігрівачів, щоб діти вночі не мерзли. Мережа й не витримує. Зараз це єдина проблема, але як її вирішити, я навіть не уявляю. Була з інтернетом проблема, хлопці приїхали, організували швиденько нам вай-фай. Добрі люди з села і профспілка нам допомагали, хто чим міг. І продукти завезли, і молоко, і дітям, що там треба. Це вже волонтери підключилися, зреагували.
Ми дуже вдячні тим, хто нас тут зустрів. Я продовжую працювати, щодня їжджу в Ужгород. Ну і працюємо на вокзалах, організуємо евакуацію зі східних регіонів, туди передаємо гуманітарну допомогу: дитяче харчування, памперси, їжу. Тому що там зараз гуманітарна катастрофа. Так само і в Немішаєво, але нема, чим туди передати. Нема ні сполучення, нічого.
Дружина, вона теж залізничниця, волонтерить. Намагаємося і в «Трембіті» бути корисними, допомагати, щоб не бути тягарем.
За освітою я художник, тож у вільний час вчу малювати дітей, які опинилися в «Трембіті», хочемо залучити і місцевих діток, щоб якось віддячити за теплу зустріч.
Ще плануємо ліплення, я бачив, глини тут багато. Для дітей це має терапевтичний ефект. Дитинка одна намалювала серце велике таке, «Немає війни» написала. Хітова робота. Але нам потрібні фарби, краще олійні, хоч декілька наборів. Білої побільше. І пензлики. Є така техніка в живописі, коли білою фарбою покриваєш і трошки додаєш різних кольорів. Вона така надихаюча. Дітям легше відійти від пострілів, від силуетів військових. Вони швидше адаптуються до мирного життя.
…Хочу вже якнайскоріше повернутися додому, щоб посадити город. Зібрати урожай. Відновити те, що там є, бо зараз все в руїнах…»
