«Зараз харчування поїзних бригад у нас на вокзалі станції Полтава-Південна працює, як налагоджений механізм. Залізничники, волонтери, місцевий бізнес – всі об’єдналися заради забезпечення безперервного і безпечного процесу евакуації.
Частину їжі для харчування бригад привозять волонтери, частину на базі Полтавського моторвагонного депо готують чарівниці Світлана і Наталя, допомагають працівники вузла Полтава-Південна. На нас і логістика.
Спочатку на вокзалі працювала польова кухня. Але вже через два-три дні її МНС попросило для своїх потреб. У нас вузол дуже дружній, тому підрозділи швидко об’єднали зусилля: і працівники, і керівництво дирекції, і профорганізації, і терком, і всі без винятку залізничні підприємства. Дякуємо і Миколі Вікторовичу, і Марині Юріївні, і всім, хто долучився.
Так, на базі РПЧ-Полтава організували приготування гарячих страв. Знайшли залишки круп, мішків тридцять, люди привозили тушонку, інші харчі, частину продуктів забезпечують волонтери, терком закупив овочі. Не можна лаври віддати комусь одному. Волонтери надають неоціниму допомогу. Але їхня задача – привезти. Далі – наша задача: фасування, логістика, щоб воно не стояло, а одразу пішло поїзним бригадам, а за потреби – і пасажирам, особливо найменш захищеним.
Начальники поїздів скидають інформацію про потреби в чати у вайбері. Але ми обов’язково контактуємо особисто. Завдяки роботі я знайомий майже з усіма начальниками поїздів, дзвоню їм напряму. Бо і ситуація змінюється: виїхали, одне було, а там діти підсіли, чи он з психоневрологічного диспансеру вивозили людей, і вже треба більше і води, і їжі. І зв’язок зараз поганий, бо частину вишок зруйновано: людина в вайбер пише, а повідомлення не відправляється. Тож навіть, якщо заявок в чаті нема, набираю начальника поїзда, а якщо не знаю, хто їде, начальника відповідної дільниці чи відповідального, дізнаюсь, з ким контактувати, і так вже уточнюю.
Звісно, перевагу надаємо гарячому, хоч є і сухпайки. Готуємо «Куліш Полтавський» – наша фірмова страва. Якщо закінчується, звертаємось до волонтерів, вони привозять суп чи борщ. Наприклад, у нас тут є волонтерський рух «Полтавський Батальйон Небайдужих», очільник – владика Федір, архієпископ Полтавський та Кременчуцький. Нещодавно вони нас підстрахували, там і галушки були, і суп. Кафе «V Myaso», окрім гарячого, привозить смаколики – пиріжки, що дуже подобаються і дорослим, і діткам, які виїжджають з-під обстрілів після голодних днів, а то і тижнів, у бомбосховищах. А кафе «Кип’яток» люб’язно надає перші страви – супи, борщі, харчо. До речі, коли організація харчування тільки починалась і ще не було налагоджено постачанням гарячих страв, приготування найсмачнішого полтавського борщу взяли на себе дівчата-господині – економісти з Полтавської дільниці Лариса та Ілона.
Якщо їдуть наші, місцеві – харківські, полтавські – вони зазвичай відмовляються від харчування, лише воду можуть попросити. Пріоритет надаємо тим бригадам, які їдуть з далеких рейсів, йдуть «по обороту» чи з найгарячіших точок, зараз це з краматорського напрямку. Вони повідомляють потреби, а «движки» (Анатолій Миколайович, Сергій Анатолійович, Максим, Олександр) та чергові по вокзалу (Людмила, Світлана, Антоніна та Вікторія) нам повідомляють, коли і на яку платформу прибуде потяг».
Сергій дуже вдячний своїй команді, наполягає, щоб згадали кожного, хвилюється, щоб випадково когось не пропустити: «Я на кожного можу покластися. Дуже добре працювати, коли поряд із тобою відповідальні працівники залізниці, які допомагають робити спільну справу.
На вокзалі чергують чотири-п’ять людей: мій напарник по екіпіруванню з апарату УРБ-Суми Андрій З., який також вивіз родину в Полтаву, хтось зі станційних робітників багажного відділення вокзалу (Євген, Сергій, Руслан, Ярослав), також позмінно поряд зі мною стоять пліч-о-пліч працівники відділу роботи станції та інших відділів Полтавської дирекції (Сергій В., Аркадій Г., Володимир М., Дмитро К., Володимир Л., Дмитро Н. та інші). Завжди допомагають і справою, і доброю порадою моя наставниця з Полтавської вагонної дільниці Юлія Л. і керівник Андрій Вікторович.
Сам процес доведено до автоматизму: бачимо, які два-три поїзди найближчі, готуємо, розкладаємо на стелажі. Поїзд прибув – швиденько екіпіруємо: їжа, засоби гігієни – серветки вологі і сухі, туалетний папір, гігієнічні засоби. Інколи ліки просять, в дорозі різне буває. Тоді вже хто може біжить в аптеку, купує за власні кошті.
На підхваті – весь вузол. Так, наприклад, не доїхав поїзд на вокзал, пішов в парк на відстій. Дзвонимо, шукаємо, як людям їжу передати, у кого чергова машина вільна. Завжди допомагають машиною. Завжди хтось відгукнеться. Особливо Полтавська дистанція сигналізації і зв’язку. Вирушаючи на роботи на лінію, по дорозі завезуть харчі поїзним бригадам, щоб теплим доїхало. Треба забрати «гаряче» у волонтерів в кафе чи їдальні – допомагають керівництво полтавських загону воєнізованої охорони, локомотивного депо. Дуже вдячні Сергію Володимировичу, Геннадію Миколайовичу, Владлену Петровичу та Івану Петровичу за допомогу. Навіть прості залізничники своїм власним транспортом часто підстраховують, аби довезти їжу (Влад М.). До кого не звертались – ніхто ніколи не відмовив.
Наше завдання – забезпечити поїзні бригади, але буває, що і пасажирам треба допомогти. Часто просять памперси, мило, серветки, воду.
Зараз у нас в середньому 7–10 поїздів на добу, в перші дні сім тільки нічних, на добу до 15 було. Годуємо 130–150 працівників поїзних бригад, потім я обов’язково з начальниками поїздів зв’язуюсь, питаю, чи все добре, може, щось треба покращити. Тому з перших рук знаю, якщо якась проблема. І впевнено можу сказати, що нашою роботою люди задоволені. Хоча й існує думка «всіх не обігрієш», але ми намагаємось в цей скрутний час максимально викладатись.
Всі допомагають, хто чим може: крупами, тушонкою, вогником, добрим словом, руками, порадою. Наприклад, перший час у нас були проблеми з посудом: наварили, а куди фасувати – нема. Це вже потім «Пасажирська компанія» надала одноразовий. Я побачив у місцевому супермаркеті «Маркетопт» зручні контейнери для їжі ємністю 5 л, зв’язався з управляючою торговельної мережі Лізою Непомнящою, пояснив – і ось, маємо десять практичних судочків.
У час між поїздами, приготуванням продуктових наборів, фасуванням та екіпіпіруванням допомагаємо розвантажувати гуманітарну допомогу, яка прибуває з поїздами. Потім ця гуманітрака надходить до обласного хабу сортування та їде у місця, де найбільше її потребують.
Тож місто допомагає залізниці, а залізничники – і місту і всій країні».