Верховний Суд поставив крапку у справі, якій було присвячено один з попередніх матеріалів рубрики «Судова практика» .
Огляд ситуації
Позивачка працювала в санаторії заступником директора з лікувальної роботи та лікарем-невропатологом вищої категорії (внутрішнє сумісництво). Наказом директора від 22.04.2022 дію її трудового договору з 25.04.2022 призупинено. Наказ обґрунтовано відсутністю умов для організації та виконання виробничого процесу санаторно-курортного лікування відповідно до ст. 13 Закону «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Суд, до якого звернулась працівниця, визнав наказ незаконним та скасував його, а також зобов’язав виплатити позивачці середній заробіток за період з 25 квітня 2022 року по день фактичного допуску до роботи як оплату за час вимушеного прогулу.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач не довів, що на час видачі наказу існували обставини, які виключали можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов’язки, передбачені трудовим договором, тобто, що існувала абсолютна неможливість роботодавця надати роботу, а працівника – виконувати її.
Розгляд справи Верховним Судом
Директор санаторію подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій й відмовити працівниці в задоволенні позову.
Аргументи:
– роботодавець діяв у межах ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», оскільки через збройну агресію санаторій фактично не здійснював надання санаторно-курортних та медичних послуг;
– положення ст. 13 зазначеного Закону на час видачі оспорюваного наказу не передбачали такої умови, як неможливість виконання трудового договору обома сторонами. Така умова передбачена новою редакцією вказаної статті від 19 липня 2022 року;
– обов’язок відшкодувати позивачу заробітну плату за час призупинення дії трудового договору в даному випадку покладається не на роботодавця, а на державу, що здійснює збройну агресію проти України.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані ним норми права
Ст. 43 Конституції України гарантує право кожного на працю.
Ст. 64 Конституції передбачає можливість встановлення окремих обмеження прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану.
24.02.2024 Указом Президента в Україні введено воєнний стан.
15.03.2022 прийнято Закон № 2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Відповідно до ст. 13 Закону № 2136-ІХ дія трудового договору може бути призупинена у зв’язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.
Тож Верховний Суд підтвердив право роботодавця призупиняти дію трудового договору з працівником.
Водночас зазначив, що таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може її виконати. Зокрема, у випадку, якщо необхідні виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об’єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи дистанційно неможливо.
Суди встановили, що до основних посадових обов’язків позивачки на посаді заступника директора з лікувальної роботи належить організація і контроль роботи медичного персоналу. Як на час видачі оспорюваного наказу, так і під час розгляду справи санаторій здійснював свій основний вид діяльності, тобто надавав медичні й санаторно-курортні послуги, хоч і в меншому обсязі. До роботи були залучені 225 працівників. Дію трудових договорів відповідач призупинив лише з позивачем та ще вісьмома працівниками.
При цьому сама по собі обставина зменшення кількості пацієнтів санаторію після введення воєнного стану на території України не свідчить про неможливість відповідача забезпечити позивачки роботою.
Установивши, що незаконні дії відповідача позбавили позивачку можливості працювати, суди обґрунтовано поклали на відповідача обов’язок відшкодувати їй середню заробітну плату за час її перебування у вимушеному прогулі, тому доводи касаційної скарги про те, що такий обов’язок покладається на державу, що здійснює збройну агресію, в даному випадку безпідставні.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов’язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Рішення Верховного Суду
Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду – без змін. Тим самим підтвердив незаконність виданого наказу про призупинення з працівником дії трудового договору.
